Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
– Ні! – вилетіла я навперейми, цього разу грудьми закриваючи Еллінге.
Це було... неправильно. Уся душа протестувала.
– Дитя моє, – промовив старий. – Ми не можемо не скористатись шансом.
– Якщо всі драххи обернуться і прилетять мститися за Намісника, шансу не буде ні в кого! Повірте, я бачила, які вони у бою!
Старий задумався. Пожував безбарвними губами.
– Справді, – погодився. – У нас має бути козир, якщо вони вирішать порушити угоду.
«А чи не ви першими вирішили її порушити?» – я ледве втрималася, щоб не кинути в обличчя.
Адже заради мене. Мене намагалися врятувати. Як і інших ніатарі, приречених на смерть.
Я не розуміла, що відбувається. Не знала, звідки пішли витоки угоди. Але принаймні драххи дотримувалися її.
Ясно, як ніколи раніше, я раптом зрозуміла, що якби вони забажали, захопили б нас повністю. Не рахуючись, не дотримуючись традицій. Винищуючи магів під чисту.
Але вони співіснували. Мирилися з нашим устроєм, дозволяючи людям брати участь у правлінні. Зайняли окремі території у містах, але на наші не лізли.
З іншого боку, вони не давали нам розвивати силу.
Мені відчайдушно не вистачало знань, і надто багато впало на мене одразу. Потрібно було у всьому розібратися. І... не дати їм убити Еллінге.
Старий уже командував молодшими храмовниками. Ті організували ноші, завантажили туди пораненого Намісника. Я раптом зрозуміла, що ніде не бачила блондина, навіть озирнулась.
– Вниз його, – звелів старий. – А ви, Ілес, будьте ласкаві...
– Я піду з ним! – рішуче труснула я волоссям.
– Ви не можете...
– Можу! Він мій чоловік!
Старий кілька митєй розглядав мене безбарвними очима, змушуючи думати про те, до чого ж оманлива зовнішність. Під немічним, виснаженим тілом ховався чіпкий розум, який, напевно, знав більше, ніж всі навколо, і прораховував будь-які варіанти. І ще міг якісно організувати інших служителів Храму.
– Я не залишу його, – промовила про всяк випадок. Дуже сподіваючись, що ніатарі все ж таки не можна відмовити. Має ж це хоч раз зіграти мені на користь!
– Добре, – повільно кивнув старий.
Мабуть, треба б насторожитися. Але я була рада, що не доведеться відвойовувати можливість залишитись поруч, простежити, щоб Сольгарда ніхто не добив, поки він стікає кров'ю.
Чотири найсильніші храмовники насилу підняли ноші і понесли вниз. Я йшла поруч, тільки на сходах довелося трохи відступити, але в коридорі знову зрівнялася.
Еллінге уклали на спину. Рука звисала з нош, поранені груди важко здіймалися. На шиї виднілася така страшенна рана від зубів, що я навіть не уявляла, як із такою можна було вижити.
Ми зайшли в кімнату з двома ліжками... Судячи з лежачого на одному з них покривала – у ту саму, куди мене привів Картер.
Еллінге завантажили на праву – я поспішила підкласти шовкове покривало з його будинку. Все-таки не на колючій ковдрі. Ширини вистачало ще й укрити.
Вказала на цебро, яке досі стояло тут:
– Мені потрібна чиста тепла вода, – розпорядилася. – І бинти.
Хтось із молодих храмовників підхопив відерце і вирушив за двері.
– Дуже похвальне прагнення, дитино, – до нас увійшов той самий старий. В руках його була тростина з набалдашником у вигляді голови дракона, хоча я гадки не мала, коли він встиг нею обзавестися. – Але ви не зобов'язані доглядати дх'ера Намісника. Ми подбаємо про нього. А ви, Ілес, вільні.
– Дх’ер Намісник... захищав мене. Це через мене він поранений. Я не можу покинути його зараз.
– Ви вільні робити, як вважаєте за потрібне, – погодився він.
Після чого розвернувся, підняв тростину до стіни.
Очі дракона на набалдашнику раптом повільно розплющилися, сяючи лячним червоним світлом. А слідом із пащі вирвалося полум'я.
Вдарилося в стіну, залишаючи під стелею в'язь плям, що світилися. Вони дуже нагадували візерунок драххів, і все ж таки відрізнялися – я це відчувала майже фізично, тільки пояснити б не змогла.
– Що ви робите? – вирвалось у мене.
Татуювання поколювало, з палаючого срібного воно знову перетворилася на темне, неживе. Старий промовчав, обходячи кімнатку по периметру, обплітаючи, ніби опечатуючи її вогняним візерунком.
Інші храмовники поспішили піти з його шляху, тільки я крутилася услід за ним, не розуміючи, що відбувається. Але майже не сумнівалася: це навряд чи прийшлося б до вподоби Еллінге.
Нарешті, старий повернувся до ліжка Сольгарда, з'єднавши над ним візерунок у невеликий палаючий знак. Задоволено опустив тростину, стомлено сів на сусіднє ліжко.
– Так він не зможе обернутися, – пояснив. – Навіть якщо прийде до тями.
Що ж, у цьому була своя логіка. Знаючи Еллінге, не думаю, що йому сподобається те, що відбувається, коли він прокинеться.
– А далі? – уточнила.
– А далі в нас буде, про що домовлятися з драххами, – підвівся старий.
Повернувся той хлопець, котрий забрав відро. Слідом за ним дівчина в такому ж одязі служительки Храму, з оберемком бинтів та тканин.
Ніхто з них не виявив бажання допомогти мені. Гордо розправивши плечі, я не стала прохати.
Чомусь здавалося, вони готові були кинути його мало не на підлогу у в'язниці, і це неприємно стискало в грудях.
І, мабуть, мені не хотілося, щоб до Еллінге торкався хтось із них.
Не дивлячись, як за ними зачиняються двері, я змочила тканину і почала обережно обтирати груди, живіт, руки. Шию, на яку страшно було глянути.
У голові чомусь проносилися картини цих плечей, що височіли наді мною. І те незвичне відчуття, лячне і приємне одночасно, коли я відчула його всередині...
– Іві, навіщо ти?
Замислившись, я не помітила, як увійшов Картер.
– Не кидати ж його пораненого! Це... не по-людськи!
– Ти... не мусиш почуватися винною, Іві, – Картер наблизився, взяв ще одну тканину, змочив у відрі.
– Через мене він поранений!