Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Страх затопив душу, я смикнулася бігти... Але раптом згадала, як синій тягнув мене в пазурах. Якщо тоді нехай не визнав, але принаймні не вбив. Може, й зараз...

– Ні, Еллінге! – кинулась я назустріч до синього. Встала перед ним, розкинувши руки, затуляючи брата. – Не чіпай Картера!

Дракон призупинився. Втупився в мене цілком осмисленим поглядом.

Татуювання блиснуло, спалахнуло сріблом. З очей чомусь хлинули сльози – страх упереміш із полегшенням. Він живий. Тільки зараз я усвідомила, який тягар лежав на серці від думки, що через мене Намісник загинув!

Мені ж стільки років вселяли про борг.

І він... він був ніжний.

Завмерши, калька миттєвостей ми дивилися один одному в очі. Я навіть не одразу помітила, що у залі повно храмовників.

– Ель етенге гуре аль маер мас! – вимовив якийсь худорлявий сивий старий, і незнайомі слова пробрали душу, озвалися спалахом візерунка на моєму зап'ясті.

Синій серпанок на мить охопив дракона, якій стрімко зменшувався, завалюючись на бік. Через мить на підлозі ничком лежав оголений чоловік. Сині пасма розкидалися по спині, підлогу заливала кров.

– Що ви зробили? – обернулася я до старого.

Волосся розтріпалося, татуювання горіло. Він аж відступив назад, так я зараз виглядала. Уражено пробурмотів, подивившись на Намісника:

– Вийшло...

– Що вийшло? – запитала я, наступаючи.

– Заклинання обороту. Повернути йому людську подобу.

– Вийшло, бо до того він уже був поранений! Побував у битвах з двома драконами та чудовиськом Хаосу!

– Він один? – звідкись з'явився лорд Вріт.

– Схоже, – пробурмотів Картер, важко підводячись.

– Добийте його! – наказав старий, мабуть, головний тут.