Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Ми перетнули зал, вийшли в невеликі ледь помітні дверцята у круглій його частині – ті, де зазвичай дозволено бувати тільки храмовникам.

Але Картер вів упевнено, ніби давно вже тут все вивчив.

Невеличкою, цього разу більш витонченою драбинкою піднялися нагору, у світлу кімнату. М'які червоні дивани, низький стіл – вона була схожа на приймальню, або кімнату для відпочинку. І зовсім не віддавала тією вогкістю та мороком, що зала у підвалі.

А на дивані сидів чоловік. Підвівся, обернувся – і я впізнала його.

Тоді ж, на дні народження Айрін, ми познайомилися. І навіть танцювали.

Але ніатарі не можна було підтримувати знайомства зі сторонніми чоловіками, заохочувати їхній інтерес чи проявляти свій.

– Пам'ятаєш Грегорі Маркеса? – представив його брат.

Молодий чоловік наблизився, дивлячись мені в очі. Взяв мою руку, на мить затримав погляд на татуюванні, і одразу ж підніс до губ.

– Я ні на мить не забував вас, чарівна Іві, – промовив низьким, трохи вібруючим голосом.

Світле волосся до лопаток. Зелені очі. Він був гарний, і плечі – широкі, здається, навіть ширші, ніж мені запам'яталися. І взагалі після Еллінге я якось трохи інакше стала дивитися на представників протилежної статі. Раніше мені подобалися хлопці худі та молоді. Але мій чоловік був зовсім іншим чоловіком, і...

Хірри, та що ж я постійно думаю про нього!

– То ви теж серед... е-е-е... визволителів? – поцікавилася майже пошепки. Голос ще не відновився.

Грегорі посадив мене на диван. Картер, як брат, що пильнував мою честь, вмостився навпроти.

Хоча чи потрібно ще її пульнувати?

Ось воно, те, про що я мріяла. Віддатися першій-ліпшій людині. І ніби навіть не такий вже й поганий...

– До певної міри, – погодився блондин.

– Чи давно знайомі з Айрін та лордом Врітом?

Зізнатися, я гадки не мала, про що говорити. Та й взагалі після того, що сталося, не відчувала в собі сили вести світські бесіди. А вже горло як не бажало напружуватися!

Найбільше у світі хотілося з'ясувати, що зараз відбувається там, на Драххані.

А ще бентежив погляд Картера. Дуже вже пильний, наче він щось намагався для себе визначити... чи підштовхнути мене до чогось? Він із якихось причин поспішав?

Краще б спершу все мені розповів!

А ще татуювання. Воно раптом почало палити та свербіти, майже як у день мого повноліття. Навіть майнула думка, чи не переодягнений драхх переді мною. Може, шпигун якийсь?

Але ні. Я відчувала, незрозумілим чином точно знала, що це не драхх. Не дракон.

Він розповідав, що познайомився з лордом Мараком на полюванні того року. Як батько Айрін покликав його до себе, коли кінь несподівано поніс.

Історія, яка ще місяць тому зацікавила б мене, але зараз – зараз мені зовсім не хотілося думати про такі повсякденні речі. Коли моє кільце відкрило шлях чудовиську Хаоса. І, напевно, драххи визнають винною...

І навряд чи дадуть мені спокійно жити. Тільки якщо повірять, що я померла.

– Прошу пробачити, – промовила, підводячись. – Мені... недобре. Чи можу я десь відпочити?

Я кинула такий погляд на брата, щоб той не надумав ухилятися.

– Так, звичайно, – повільно встав Картер.

– Звісно, відпочиньте, – на обличчя блондина ковзнула дивна усмішка.

Ну, Картере, ти мені все викладеш! Я не збираюся грати наосліп і бути пішаком у чиїхось планах!

Однак не встигла я наблизитися до дверей, у повітрі пролунав страшний, тривожний звук.

Грегорі нахмурився, Картер зблід.

– Не може бути... – пробурмотів.

– Що?! – здається, я вже чула подібний звук.

Крил, крил розтинають повітря. Грізного рику, від якого немає порятунку.

– Це і є ваше попередження?! – я не уявляла, куди кидатися, де ховатися.

– Бігом! – Картер ухопив мене за руку і потяг униз, у головну залу з чашею вогню. – Дракон! Вниз, там він нас не дістане!

Ледве не спотикаючись на вузьких сходах, я вигукнула:

– Ти казав, нас попередять!

Ми вилетіли до зали з вогнем. Звідусіль збігалися схвильовані храмовники, темний одяг різко контрастував зі світлими стінами.

– На всіх підходах до Мабару стоять наші люди, які обов'язково попередять, якщо сюди прибудуть драххи! Але дракони... вони ніколи не літали у вигляді драконів!

Мабуть, я теж ніколи про це не чула. Досі.

– Ви повинні були розуміти, що якщо знадобиться, то обернуться і полетять! – крикнула сипло.

Відповісти брат не встиг. Щось величезне, потужне буквально пробило стіну, вибивши дірку одразу на три вікна. І увірвалося до зали, яку ми намагалися перетнути, щоб дістатися до виходу у підвал. Дихнуло вогнем прямо на чашу, загасивши наш. Той, який храмовники бережуть, підтримують і вдень і вночі будь-якої пори року. Незгасаючий.

Але найбільше мене вразило інше.

Синій. Гігантський синій звір з гордим, витонченим розльотом крил. Поранений, закривавлений, але все ще незламний.

– Іві, бігом! – Картер рвонув мене за руку, висмикуючи зі ступору.

Серце відчайдушно билося.

Еллінге живий! І знову примчав за мною!

Очі його палахкотіли гнівом, паща вивергала вогонь.

На мене похмурим, затягнутим пітьмою поглядом дивилася сама лють.

Картер тягнув мене до дверей, що вели вниз, у кам'яні зали. Які, можливо, не пропустять чудовисько... якщо місцеві маги про це подбали.

Але величезна синя лапа стала прямо перед нами. Інша піднялася, брат відкинув мене назад, і одразу отримав потужний удар. Відлетів на середину зали.

– Картере! – крикнула я, ледве утримавшись на ногах.

Морда розвернулася в його бік, ніби розуміючи, що сталося, з чиєї вини Сольгарду довелося битися з чудовиськом Хаосу. Потужна шия стікала синьою кров'ю, як і груди. Задня лапа волочилась, але він все одно був могутнім, непереможним.

– Стій! – кинулась я навперейми.

– Іві! – прохрипів Картер. – Тікай! У вигляді дракона вони не визнають навіть ніатарі! Саме тому, за умовами договору, їм заборонено обертатися на Ерсе!