Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Тому, хто не шукає дороги, її не покажуть. Постукай – і двері долі відчиняться!

Омар Хайям

Іванка. 2017 рік

Ранок сьогодні був сонячний і теплий, тільки мене це не дуже радувало. Навпаки. Яскраві промені різали невиспані очі, а тепло змушувло засинати находу. Зміна видалась важкою і морально, і фізично. Гінекологічне відділення – дуже непроста місцина у лікарні. Треба було йти у пологове, бо там більше радості в очах пацієнток, котрі пізнали чудо цього світу і стали матерями. У нас все значно сумніше – загрози викиднів, викидні, хвороби які забирають змогу мати дітей і руйнують молоді жіночі життя. У відділенні іноді більше психологів, ніж гінекологів, бо самотужки ми не можемо впоратись зі здоров’ям пацієнток. Виявляється, набагато легше залікувати тіло, а от душу... Тут не вколеш замінник, який зможе відновити організм, бо такого не існує.

Я вийшла з автобуса на зупинці біля свого під’їзду і поспіхом заскочила всередину. Зайшла у ліфт і натиснула кнопку «5». Коли ліфт почав підійматись, знесилено сперлась спиною до стінки. Ще трохи, і я не працюватиму цілу добу, ще місяць – і настане підвищення. У мої двадцять два стати старшою медсестрою у відділенні – це щось за межами можливого. Таку можливість надав мій наставник, начальник і, не побоюсь цього слова, друг – Василь Степанович, лікар-гінеколог і завідуючий гінекологічним відділенням, а ще – викладач у коледжі. Саме до його групи колись потрапила молода рудоволоса дівчинка із крижано-блакитними очима. Я дуже раділа, що змогла поступити на державне і не платила за освіту, бо нічим було. Тож спуску собі не давала, вчилась більше, ніж треба. Через рік викладач помітив мою наполегливість і наблизив мене до себе, назначив старостою групи і довірив усі організаторські роботи. А після закінчення без вагань узяв до себе у відділення і змусив продовжити навчання. До вишу я навіть не пробувала вступати, бо на таке навчання точно грошей не вистачило би. Тож пройшла додаткове навчання і курси, які дають змогу бути старшою медсестрою.

Наша старша через місяць святкує шістдесятиліття і з радістю йде відпочивати на пенсію. Кілька днів тому Василь Степанович оголосив нову кандидатуру на цю посаду. Хтось відреагував спокійно і, навіть, радісно, а хтось – із помітною злістю. Однак заперечити не наважився ніхто, бо завідуючий відділення у нас строгий. Як людина він добрий до неможливості, а от лікар – суворий і точний, кожен промах помічає і наказує виправити. За це його поважають всі довкола без виключення, а я ще й захоплююсь. Велика честь зустріти людину, з якої хочеться брати приклад.

Дверцята ліфту розтулились у боки і я вийшла до під’їзду. Відімкнула двері і зайшла до коридору. У квартирі – чистота і порядок, все на своїх місцях, як і любить Сергій. Сергій – вже кілька років мій наречений, бо до весілля ніяк не доходить. Він поліцейський, і весь час ганяється за невловимим злочинцем. Він наполягає, що робить це задля підвищення у званні з капітана до майора. Однак я у цьому вже сумніваюсь, бо затримання таємного порушника закону дедалі більше схоже на нав’язливу ідею. Інколи мені здається, що я йому не потрібна, хіба для підтримання порядку у квартирі, щоб вислуховувати наступні плани і виконувати подружній обов’язок без статусу дружини. Сподіваюсь, він скоро виповнить своє завдання і згадає про мене. Хоча з кожним наступним місяцем у це стає дедалі важче повірити. Залишається лише змиритись і мовчати, як і завжди.

Я виклала продукти до холодильника, навела будильник на четверту вечора і пішла відсипатись. Чисте і тепле ліжко вмить відкинуло всі інші думки і поглинуло мене у свої обійми, а згодом і сон накрив. Чудове відчуття полегшення, після якого наберуться сили для нових подій.

Телефон наполегливо дзвенів на тумбочці біля ліжка. Деякий час я терпіла звук будильника і намагалась прокинутись, розтулити важкі повіки, які ніяк не мали наміру це робити. Коли трохи отямилась, зрозуміла, що це зовсім інша мелодія і мені телефонують. Схопилась і взяла телефон до рук. На екрані висвічувався напис «Василь Степанович». Я поспіхом натисла на кнопку відповіді, щоб встигнути прийняти виклик.

- Алло, Василю Степановичу! - Із насторогою у голосі відповіла. Інколи він дзвонив, щоб негайно приїхала на роботу, коли виникали форс-мажори. Я вже намагалась знайти очима свої речі, щоб швиденько в них заскочити.

- Прокинулась? Чи я розбудив тебе, дитинко?

Голос начальника був спокійним і це дало змогу видихнути. Подивилась на годинник, а там була майже четверта. Треба підійматись і готуватись до приходу Сергія. Але як же не хотілось покидати тепле ліжко.

- Якраз прокинулась. Щось сталось?

- Нічого важливого, однак завтра ти мені дуже потрібна.

Я йшла до роботи кожну четверту добу, тому три дні була абсолютно вільна. Сидіти у чотирьох стінах не хотілося, тож із радістю допоможу наставнику. Не дивлячись на спільне проживання з чоловіком, я шалено боюсь самотності, яка постійно відчувається всередині.

- Я вільна, Ви ж знаєте.

- Чудово. Ранком приїдеш до коледжу, геть студенти від рук відбились, тож будемо їх заохочувати до навчання незвичним способом.

- Яким?

Стало дуже цікаво, що ж лікар надумав. Ще зі студентських років дивувалась його винахідливості і креативному навчанню. Вчитель від Бога жив у цьому мудрому чоловікові, для мене було честю вчитись у нього.

- Завтра вранці! Доброго вечора, люба!

- І Вам!

Я вимкнула дзвінок і відклала смартфон на тумбочку. Мені не пощастило мати рідних, але пощастило знайти таких людей серед чужих. Інколи здавалося, що Василь Степанович – мій батько, бо завжди ставиться зі щирістю і любов’ю. Хтось навіть смів нашіптувати у відділенні, що між нами є щось непристойне. Однак плітки швидко присікались старішими медсестрами, бо ніколи начальник не залицявся до підлеглих і був вірним чоловіком своїй дружині. Пожалів сироту і полюбив за досягнення, а я готова була допомагати йому за кожне добре слово.