Занадто багато в мені - Дарина Міс

Я вже майже засинаю, коли чую звук ключів у замку. Серце стискається від тривоги, і я одразу підхоплююсь із дивана. У коридорі лунають кроки, а за мить у дверях з’являється Дем’ян із Женею.

Женя виглядає жахливо. Її волосся розпатлане, очі червоні від сліз, а сукня забруднена. Вона мовчки стоїть, навіть не дивлячись у мій бік. Дем’ян, навпаки, виглядає розлюченим і виснаженим. Його кулаки стиснуті, а на обличчі — ледь помітний слід подряпини.

— Що трапилося? — запитую я, дивлячись то на нього, то на Женю.

— Нічого, чого не можна вирішити, — грубо відповідає Дем’ян, але в його голосі чути стриманий гнів. Він знімає кофту і кидає її на стілець. Потім бере Женю за плечі й м’яко, але наполегливо веде в бік ванної.

— Йди прийми душ, — каже він їй, і на мить у його голосі з’являється щось ніжне, майже турботливе.

Женя навіть не заперечує. Вона киває, все так само мовчки, і зникає за дверима ванної. Вода починає шуміти, а я залишаюся стояти в коридорі, відчуваючи, як напруга буквально висить у повітрі.

— Що сталося? — повторюю я, коли Дем’ян повертається до мене.

Він тре обличчя рукою й тяжко зітхає.

— Ця рудоволоса бестія доведе мене до могили, — тихо каже він, але в його голосі більше втоми, ніж злості.

— Вона… була в небезпеці? — запитую, намагаючись зрозуміти, що взагалі сталося.

— Тепер все добре, — коротко відповідає він. Його очі зустрічаються з моїми, і я бачу в них щось дивне — суміш гніву, розчарування й, можливо, страху. — Їй потрібен одяг, — додає Дем’ян, раптом повертаючись до звичних питань. — Підготуй щось, добре?

Я мовчки киваю й заходжу до кімнати, шукаючи щось із своїх речей, у чому б Жені було комфортно. Але думки про них обох не дають спокою. Д

Женя… Вона ніколи не була такою тихою й розгубленою. Це не моя голосна лисичка!

Коли я повертаюся з чистим одягом, Дем’ян стоїть у коридорі, спершись об стіну, і дивиться на закриті двері ванної. Його плечі напружені, а кулаки все ще стиснуті, наче він намагається стримати себе.

— Вона тобі важлива, так? — питаю я тихо.

Він повільно повертає голову до мене, і в його очах на мить з’являється щось більше, ніж простий гнів.

— Більше, ніж я можу собі зізнатися, — відповідає він, і ці слова зависають у повітрі, розбиваючи тишу навпіл.

Я стою поруч із чистим одягом у руках і не знаю, що сказати. Та раптом у моїй голові спливає спогад, який змушує мене посміхнутися.

— Знаєш, Женя… Вона завжди така сильна й незалежна, — починаю я, намагаючись трохи розрядити напругу.

Дем’ян дивиться на мене з легким здивуванням, ніби не розуміє, чому я взагалі почала цю розмову.

— Але насправді вона дуже вибаглива, коли йдеться про хлопців, — продовжую я, все ще посміхаючись. — Вона відлякує кожного, хто до неї наближається, бо, цитую, “ніякий не відповідає її високим стандартам”.

На мить Дем’янові губи сіпаються, і я бачу, як він намагається стримати посмішку.

— Одного разу, — додаю я, згадавши ще одну кумедну деталь, — вона навіть сказала хлопцеві, що його сорочка занадто м’ятного кольору, як для першого побачення. Уявляєш?

Цього разу він не витримує. Його серйозний вираз обличчя розтоплюється, і на його губах з’являється справжня усмішка. Не глузлива чи стримана, а щира. Така, що здається, ніби кімната стає теплішою.

— Це точно Женя, — каже він, хитаючи головою. Його голос м’якший, ніж раніше.

— Вона просто хоче знайти когось особливого, — кажу я, дивлячись на нього. — Але боїться, що це ніколи не станеться.

Дем’ян на мить замовкає, а потім знову переводить погляд на двері ванної.

— Вона знайде, — тихо каже він, ніби більше собі, ніж мені. — Навіть якщо для цього доведеться відлякати всіх хлопців на світі.

Я дивлюся на Дем’яна, на його посмішку, яка все ще тримається на губах. Його обличчя стало трохи м’якшим, але все одно в ньому є якась прихована напруга.

— Можливо, вона вже знайшла, — кажу я тихо, майже не думаючи. Просто відчуваю що це правильно.

Дем’ян повертає голову до мене, і його погляд змінюється. Він дивиться з дивною сумішшю здивування і серйозності. На мить у кімнаті стає настільки тихо, що чути лише звук води з душу за дверима ванної.

Але потім він ледь помітно хитає головою, його усмішка зникає, залишаючи лише тінь смутку в очах.

— Вона заслуговує кращого, — каже він рівним, тихим голосом.

Я відчуваю, як моє серце стискається від цих слів. У них є щось більше, ніж просто турбота чи дружня відповідальність. Вони звучать так, ніби він переконує не лише мене, а й самого себе.

Але я бачу його. І поруч з ним я б хотіла бачити найкращу подругу.

— А якщо вона не схоче кращого? — питаю я, намагаючись утримати його погляд.

Дем’ян мовчить, а потім відводить очі, наче це питання занадто важке для нього.

— Тоді їй доведеться зрозуміти, що є люди, які зроблять для неї все, навіть якщо вони не ідеальні, — відповідає він, але в його голосі більше рішучості, ніж раніше.

І я раптом розумію: Дем’ян бореться з якимись своїми почуттями, але вони набагато глибші, ніж здається на перший погляд.

Двері ванної відкриваються, і Женя виходить, закутана у великий банний рушник, волосся ще трохи вологе, але вона виглядає спокійніше.. Її очі червоні від сліз, але вже не такі затуманені від болю, як перед тим. Вона стоїть, спостерігаючи за нами, і раптом робить невпевнений крок вперед.

— Дем'яне, — каже вона тихо, з відчуттям незручності, що важко приховати.

І раптом, не чекаючи на відповідь, Женя обіймає його. М’яко, але щільно. Тіло Дем’яна напружується на секунду, наче не очікував цього жесту, але потім він відпускає свою напругу і обіймає її у відповідь.

— Дякую, — шепоче вона, поки тримається за нього, і в її голосі звучить глибоке вибачення. — Я… я справді не хотіла, щоб ти страждав через мене. Пробач.

Дем’ян не відповідає відразу. Його руки обережно оточують її, і хоча він все ще виглядає трохи збентеженим, я бачу, як його обличчя зм’якшується. Він мовчить ще кілька секунд, просто тримаючи її, ніби даючи час. Ніжно погладжує однією рукою по спині, а іншою торкається волосся.