Занадто багато в мені - Дарина Міс
Відповівши, я чекаю, але Марк більше не пише. І я знову залишаюся одна зі своїми думками.
Я відчуваю, як ці листування стають для мене чимось важливим, як і те, що він, ймовірно, ще не здогадується, хто стоїть за цією загадковою сторінкою. Але зараз я ніби стою на межі розкриття. І хоча я не знаю, чи готова до цього, мене тримає одна думка — він звертає увагу. І ця увага змушує мене рухатися вперед, попри всі страхи.
Того ж вечора я сиджу у своїй кімнаті, гортаючи телефон і думками повертаюсь до всього, що сталося за останній час. Чекаю нових повідомлень від Марка, але замість вібрації екрана чую легкий стук у двері.
Зупиняюсь, завмираючи на секунду. Це може бути лише він. Тітка Ліда вже тиждень як у відпустці, відправилась до внуків. Відтоді, як вона поїхала, я лишалася одна. Марк повернувся після її від'їзду, і вони ще навіть не перетнулися.
Двері трохи прочиняються, і я бачу знайоме обличчя.
— Можна? — його голос звучить спокійно, але я відчуваю певну незручність, чудово розуміючи її причину.
Я киваю, намагаючись приховати свою тривогу. Він заходить, рухається неквапливо, як завжди, з легким недбалим виглядом. Але сьогодні в його очах є щось нове. Вони здаються м’якшими. Марк виглядає дійсно... спокійним. Цього так давно не було між нами. Я так сильно за таким Марком сумувала. Коли він міг прийти та ми просто розмовляли. Без постійних конфліктів та моря слів, які ранять сильніше за ніж.
— Щось сталося? — запитую я, намагаючись зберігати спокійний тон, хоча всередині мене вже все кипить від передчуття.
Марк зупиняється в середині кімнати, ховаючи руки в кишені.
— Все добре, Сонь, — відповідає він, а я мовчки киваю, чекаючи, що буде далі. — Приїде Остап. Мій друг. Ми будемо сидіти у вітальні. Хотів попередити, щоб ти знала.
Я задумуюсь на мить, намагаючись пригадати, чи знайома з Остапом. У Марка не так багато друзів, яких він приводив додому. Якщо він це робить, значить, довіряє. Це трохи заспокоює мене.
— Добре, — відповідаю я, намагаючись тримати голос рівним. — Я не буду заважати, — додаю тихіше, хоч у грудях відчуваю легкий дискомфорт.
Марк дивиться на мене трохи здивовано.
— Не заважати? Соню, не треба так, — в його голосі з’являється тепла нотка. — Це твоє місце теж, і я не хочу, щоб ти почувалася гостем у власному домі.
Його слова змушують мене здригнутися. Я підіймаю очі на нього, намагаючись зрозуміти, чи він справді це відчуває.
Він замовкає, ніби вагається, перш ніж продовжити.
— Я знаю, що наше спілкування зараз не таке, як мало б бути, — каже він після паузи, уникаючи мого погляду. — Але я не хочу, щоб ти почувалася так. Я хочу, щоб ми могли спілкуватися нормально. Без цієї напруги, що висить між нами. Я сумую за тим, що було раніше.
Його слова звучать несподівано щиро, навіть уразливо. Вперше за довгий час я чую в його голосі щось більше, ніж звичний холод чи відстороненість.
— Я просто… не хочу, щоб усе між нами було таким складним, — завершує він і дивиться на мене, ніби чекає відповіді.
Ці слова зачіпають мене більше, ніж я готова визнати. Вони ніби натяк на те, що між нами ще не все втрачено, що, можливо, є шанс усе виправити. Адже, якщо обоє чогось бажають, то все вийде, хіба ні?
Марк трохи посміхається, але його посмішка скоріше сумна, ніж радісна. Я відчуваю, як його слова торкаються чогось глибокого всередині мене, викликаючи знайоме, але забуте тепло.
Він дивиться на мене, і я бачу в його очах бажання — щире бажання змінити те, що зараз є між нами. У цьому погляді немає звичного холоду чи байдужості, є лише тихе прохання. Між нами тиша, але цього разу вона інша. Вона не така важка, не така напружена, як раніше. Це тиша, яку можна розірвати, якби ми обидва цього захотіли. Якби тільки…
— Я просто… хочу, щоб ми знову стали, ну, знаєш, нормальними людьми одне для одного, — говорить він, і в його словах я чую справжність, якої мені так давно не вистачало.
Цей момент стає для мене важливим. Його слова — це не просто формальність чи порожній жест. Вони означають, що він дійсно хоче щось змінити.
Я повільно киваю, відчуваючи, як всередині з'являється слабка іскра надії. Ми ще можемо знайти спільну мову, можемо побудувати щось нове, хоча я розумію, що це лише початок. Ці слова — перший крок, і попереду ще буде багато складних розмов, багато бар'єрів, які потрібно буде зруйнувати, щоб відновити те, що ми втратили.
Прірва між нами все ще величезна, але вперше за довгий час я відчуваю, що вона може зменшитися. Хоча… чи варто погоджуватися лише на те, що було до його від’їзду? Я завжди переконувала себе, що не варто приймати менше, ніж хочу. Але зараз я готова хоча б спробувати. Хоча б для того, щоб зрозуміти, чи це взагалі можливо.
Я вдивляюся в тіні минулого, які ще не встигли розчинитися. Вони стоять між нами, як безмовні свідки всіх наших слів, що так і не були сказані. Або ж навпаки... Це слова, яка не варто було говорити. В будь-якому випадку це біль, яку ми дарували один одному знову і знову.
Колись я думала, що ця прірва нездоланна, що вона виросла між нами, як стіна, через яку вже не пробитися. Але тепер… тепер у мене є надія.
Чи це справжній шанс? Чи просто ілюзія, створена моєю втомленою свідомістю, яка так довго боролася з цією палючою самотністю? Я не знаю. Але я відчуваю, що якщо не спробую, то завжди шкодуватиму.
Я не хочу повертатися в минуле. Я хочу створити щось нове. Те, що буде справжнім, без компромісів, без страху. І навіть якщо це крихке, навіть якщо воно може розбитися від найменшого подиху вітру, я готова хоча б доторкнутися до цього.
Адже що, як цей крок вперед стане тим самим, що зрештою приведе нас до нового початку?
