Занадто багато в мені - Дарина Міс

Дім, який мав бути моїм притулком, став кліткою.

І тут я чую це.

Спочатку це ледве чутний сміх, що пробивається крізь стіни, мов тінь, яка насміхається над моїм болем. Я знаю цей сміх — він належить Насті. У грудях щось болісно стискається. Пальці судомно вчіплюються в ковдру, ніби це може мене захистити від реальності. Але ніщо не здатне заглушити звук її голосу, що лунає в темряві.

— Марку, ти такий… — її слова обриваються, але замість них я чую шурхіт, легкі рухи, що стають дедалі виразнішими.

Я застигаю. Серце стискається в грудях, неначе хтось стискає його залізними лещатами. Не може бути. Я помиляюся. Я вигадую це. Але кожен новий звук розбиває мою надію.

Сміх Насті знову лунає. Легкий, майже грайливий. Потім приглушене зітхання. Його голос — низький, теплий, майже муркотливий. Голос, який я колись уявляла для себе. Але він звучить для неї.

Я не можу більше це слухати.

Мої руки затуляють вуха, ковдра накриває мене з головою, але звуки впиваються в мою свідомість, як сотні голок, що розривають мене зсередини. Кожен дотик, кожне слово, кожен звук — це ніж, що врізається в мене знову і знову. Я хочу закричати, але з моїх грудей виривається лише безмовний стогін.

Чому? Чому ти це робиш? — подумки кричу я, але відповідь не приходить.

Зрештою, я знаходжу свої навушники. Тремтячими руками вмикаю музику, збільшуючи гучність настільки, щоб заглушити усе навколо. Але навіть крізь ритм мелодій я чую їх. Відчуваю. Біль не відступає. Він розростається, заповнює кожну клітину мого тіла, випалюючи мене зсередини.

Сльози вже не ллються. Їх просто більше немає. Лишився тільки цей порожній, пекучий біль.

І в цю мить я усвідомлюю: я більше так не можу.

Я не можу жити поруч із ним, відчувати його присутність, бачити його щодня, знаючи, що єдине що він може мені дати це байдужість. Що він вибрав її. Що я для нього — ніщо. Просто тінь, яка ніколи не стане світлом у його житті.

Звуки за стіною нарешті стихають. Але тиша не приносить полегшення. Вона лише підкреслює безмежну порожнечу всередині мене.

Я лежу в темряві, втупившись у стелю. Моє серце більше не б’ється так, як раніше. Воно зламане. Розбите на тисячі уламків, і я навіть не знаю, чи зможу коли-небудь зібрати їх докупи.

Раніше я думала, що вже досягла межі болю. Але сьогодні я зрозуміла: цей біль безмежний. Він огортає мене, витісняючи всі інші емоції. Я більше не можу триматися за порожні мрії, за ілюзії, які лише завдають мені болю. Але й відпустити його… я теж не можу.

Це моє найбільше прокляття.

Цієї ночі я вперше бачу правду. Він обрав її. А я залишилася там, де завжди була — осторонь. І як би я не боролася, це не зміниться. Ніколи.

Я заплющую очі, і спогад проривається крізь біль.

Маркові руки торкнулися моїх пальців, коли він простягнув мені чашку теплого чаю. Його дотик був таким м’яким, ніби випадковим, але в ту ж мить через моє тіло пройшла хвиля тепла. Я підвела погляд, і наші очі зустрілися. Його погляд був спокійний, турботливий, такий, якого я більше ніколи не побачу.

— Ти втомлена, так? — запитав він, його голос прозвучав майже ніжно. — Може, тобі щось потрібно?

Мої губи розтулені, але слова не виходять. Тільки швидке, шалене биття серця видає мій стан. Я ковтаю грудку в горлі, ховаюся за чашкою, намагаючись зосередитися на гарячому чаї, що обпікає губи. Але навіть це не здатне заглушити почуття, що розгоряється в мені.

Тоді він був поряд. Тоді його турбота належала мені.

А зараз... я лежу в темряві, і цей спогад здається примарою. Тінню, що нагадує, якого тепла я більше ніколи не відчую.