Занадто багато в мені - Дарина Міс
Вечір настав швидко. Я сиджу на ліжку, перевіряючи телефон, але серце б’ється якимось дивним ритмом. Я вже знаю, що вечір буде не таким, як зазвичай. У повітрі витає якесь очікування, незрозуміле і неприязне. Я чекаю, але не можу передбачити, що станеться далі.
Виходжу з кімнати, проходжу коридором до кухні, помічаючи, що у вітальні нікого немає. Мої кроки тихі, тож перш ніж зайти в кухню, я вирішую постукати.
Марк помічає мене і киває, продовжуючи пити чай та сміятися над чимось зі своїм другом.
— Привіт, — каже Остап, встаючи з місця, коли помічає, що я стою біля дверей. — Я, здається, ще не знайомий з тобою. Я Остап.
Я киваю, намагаючись залишатися спокійною. Щось в його погляді не дає мені спокою.
— Соня, — відповідаю я, намагаючись не видавати зайвих емоцій.
Остап — типовий друг, який є майже у всіх хлопців: розслаблений, харизматичний, з якоюсь невимушеною впевненістю, яка завжди привертає увагу. Чомусь впевнена в тому, що у нього все чудово з самооцінкою та жіночим оточенням. Я бачила його кілька разів раніше, але тоді він не залишав такого враження, як сьогодні. Та й уваги не звертала, бо не знала, що вони з Марком так тісно спілкуються.
— Ну що ж, дуже приємно, Соню, — він протягує руку, і я беру її, легко посміхаючись. Потрібно бути більш ласкавою з новими знайомствами, адже останнім часом я надто напружена.
— Ти з Марком давно знайома? — запитує він.
— Ми разом живемо, — відповідаю я, намагаючись звучати природно.
Остап одразу посміхається ще ширше, його погляд стає ще більш уважним, а рухи — більш розслабленими.
— Цікаво, — каже він, повертаючи голову до Марка. — Я думав, ти не такий вже й відкритий до спілкування з людьми. Але он з якою красунею живеш разом.
Марк знову дивиться на Остапа, але його погляд злегка напружений. Можливо, це не зовсім очевидно, але я помічаю, як його губи стискаються у рівну лінію. Він не відповідає, тільки злегка нахиляє голову в бік Остапа, і я відчуваю, як атмосфера в кімнаті змінюється.
Остап не намагається бути обережним у своїх зацікавлених поглядах і коментарях. Він дивиться на мене так, ніби я — загадка, яку він прагне розгадати, але його надмірна цікавість мені неприємна. Я не готова до цього. Це здається недоречним.
Марк, наче помітивши мій дискомфорт, встає з місця і підходить до Остапа. Його голос стає трохи холоднішим.
— Ти наче казав, що нам треба поговорити про роботу, — каже він, наче попереджаючи про те, що його дії виходять за всі межі.
Остап реагує не одразу, і я бачу, як він злегка стискає губи, наче не очікував такого від Марка. Але потім він просто киває, неначе зрозумів, що має поважати його бажання.
— Звісно, — киває Остап у відповідь. — Ну що ж, Соня, приємно було познайомитися, — Остап повертається до мене, але його погляд все ще не втрачає цієї дивної зацікавленості.
Я відповідаю йому коротким кивком і, намагаючись не показувати свої емоції, йду назад до своєї кімнати. У той час, як прямую коридором, я чую, як за мною залишаються їхні голоси.
Повернувшись до кімнати, я зачиняю двері й присідаю на край ліжка. Минає близько години, перш ніж я трохи починаю розслаблятися.
Варто сходити в душ, аби освіжитися думками та тілом. Близько двадцяти хвилин я проводжу у ванній кімнаті, роблячи різні банні процедури, покриваючи шкіру різними кремами. Це заспокоює, і водночас підтримує свіжість зовнішнього вигляду. На зворотній дорозі зустрічаю Остапа. Наче жарт якийсь.
Я проходжу повз, намагаючись не дивитися в його бік, але він знову починає зі мною діалог, наче викликаючи мене на чергову сповідь від якої мені, чомусь, складно відмовитись. Він виглядає так, ніби вміє читати людей, і саме це найбільше лякає мене.
— Ти якась дивна. Не схожа на інших, — каже Остап, а його голос м’який, майже походить на шепіт, але я відчуваю, як ці слова затримуються в повітрі, заповнюючи кімнату.
Я зупиняюся, неначе невидима нитка з'єднує мене з ним. В його очах немає нічого прозорого, щоб я могла зрозуміти, але я відчуваю, як його погляд ковзає по мені, оцінюючи. Я знаю, що він міг би побачити все: кожну деталь, кожен рух, кожен спалах емоцій, який я намагаюся приховати. Він такий уважний, що це змушує мене відчувати себе зовсім незахищеною.
— Чому це «дивна»? — запитую я, намагаючись зробити голос байдужим, але я знаю, що він все одно помітить, як тремтить моя рука, коли я намагаюся знову знайти рівновагу.
Він нахиляється трохи ближче, і я відчуваю, як його запах наповнює мої легені — теплий, майже нав'язливий. Мені стає важко дихати, і я поспішно змінюю позу, щоб виглядати спокійніше. Ніколи ніщо так не вибивало мене з рівноваги, як Остап. Навіть хвилювання від почуттів до Марка здаються не такими масштабними зараз. Я могла б назвати це страхом, але це не так. Я відчуваю дискомфорт, але він не лякає мене. Просто це щось, чого я не відчувала раніше, і тому зараз єдине чого я дійсно хочу, це знову заховатись у свою нору.
— Я не знаю, як це пояснити, — промовляє Остап. — Але є щось… цікаве у твоїх рухах, в тому, як ти говориш, як дивишся. Це не можна не помітити, – він нагадує мені хижака, що полює на здобич. Спочатку вивчає її, готуючись до нападу.
Я відчуваю, як моє серце починає битися швидше. Це занадто для мене. Мені стає важко зберігати спокій. Здається, що він не розуміє, що він робить. Або, може, дуже добре розуміє. І це ще дужче лякає.
— Гадаю, це не зовсім те, про що ти думаєш, — промовляю я. Моя рука тремтить, коли я намагаюся сховати її за спиною. Але він не відводить погляду.
— Можливо, — він посміхається, і це посмішка, що не досягає очей. — Але чим більше ти намагаєшся приховати, тим більше хочеться побачити, що за цим ховається.
Ці слова так відлунюють у мені, що я ледве тримаюся на ногах. Я хочу вибігти в будь-яке місце, де б його погляд не міг досягнути мене. Але він стоїть прямо переді мною, і кожен його рух, кожне слово, яке він вимовляє, підштовхують мене глибше в пастку його уваги.
