Вона - моє бажання - Pachenko Lina

Наступні кілька днів були схожі на хиткий танець на краю прірви. Ми обидва знали, що сталося, і усвідомлювали, що це змінює абсолютно все. Але жоден із нас не говорив про це відкрито. Робота продовжувала йти, дедлайни наступали, зустрічі й переговори заповнювали наш час, але кожна спільна мить була напружена до краю.

Руслан тримався на диво стримано, але в його погляді, який час від часу затримувався на мені довше ніж потрібно, було щось нове. Тепло, змішане з тінню боротьби. Ніби він досі сумнівався, чи правильно ми робимо. Але вже не зупиняв себе.

Я теж сумнівалася. Але кожного разу, коли наші погляди зустрічалися, я знала: відступити вже неможливо.

---

Увечері після чергової важливої зустрічі ми залишилися в офісі пізніше, ніж зазвичай. Роботи було багато, але мене більше хвилювала не робота. Я відчувала, що сьогодні щось зміниться.

Руслан вийшов зі свого кабінету й пройшовся коридором, поглядом зупинившись на моєму відкритому дверному прорізі.

— Ще працюєш? — запитав він, зупинившись біля порогу.

— Хотіла закінчити звіт для завтра, — відповіла я, піднімаючи голову.

Він кивнув і, несподівано для мене, зайшов усередину. Це було вперше за весь день, коли ми залишилися наодинці.

— Елізабет, нам потрібно поговорити, — сказав він, і його тон був серйозним.

Я відклала ручку й уважно подивилася на нього. Його обличчя було напруженим, але в очах я побачила щось, що мене заспокоїло.

— Добре, — тихо відповіла я.

Руслан присів на край столу поруч зі мною.

— Я завжди намагався тримати все під контролем, — почав він, дивлячись у підлогу. — Тримати людей на відстані, не дозволяти собі слабкості. Це те, що мене завжди захищало. Але...

Я мовчала, знаючи, що він має договорити це сам.

— Але ти… Ти змусила мене побачити, що контроль — це не завжди сила. Що, можливо, дозволити собі відчути щось — це не така вже й слабкість.

Його слова пролунали несподівано. Він визнавав те, що, мабуть, ніколи раніше не визнавав перед іншими.

— Я теж цього не очікувала, — сказала я, піднімаючи на нього погляд. — Але ви змусили мене побачити, що правила не завжди правильні.

Він підняв очі й затримав погляд на мені. У ту мить між нами знову все змінилося. Ми більше не були босом і секретаркою, не були лише колегами. Це було щось більше, щось глибше.

— Що ми робимо, Елізабет? — запитав він, його голос був майже шепотом.

Я піднялася зі стільця, ставши ближче до нього.

— Я не знаю, — чесно відповіла я. — Але я знаю, що це важливо.

Його рука торкнулася мого обличчя, і я дозволила собі відчути тепло його дотику.

— Це небезпечно, — прошепотів він.

— Іноді найнебезпечніше — це те, що має найбільше значення, — відповіла я, і мої слова, здається, зламали останні бар’єри між нами.

Коли він нахилився ближче, я знала, що ми обоє зробили вибір. Ми більше не могли ігнорувати те, що відчували.

---

Наступного ранку в офісі все виглядало, як завжди. Колеги працювали, телефони дзвонили, життя тривало. Але для мене цей день був іншим.

Руслан поводився професійно, і лише короткі моменти, коли наші погляди зустрічалися, нагадували про те, що відбулося між нами.

Ми знали, що тепер усе буде складніше. Але це вже не мало значення.

Ми порушили правила, і жоден із нас не хотів повертатися назад.