Вона - моє бажання - Pachenko Lina

Коли я зачиняла двері кабінету Руслана за собою, у мене було відчуття, що я тільки що перетнула щось набагато більше, ніж поріг. Це був крок, який змінював усе. Його слова, його поцілунок, той блиск у його очах, коли він дивився на мене, – усе це було сильніше, ніж будь-яка логіка чи обережність, які я собі намагалася нав’язати.

Руслан. Він був усім, чим я не мала дозволяти собі захоплюватися. Мій бос, успішний, холодний і раціональний, людина, яка тримала все під контролем. Але тепер я бачила більше. Його вразливість, заховану за крижаним фасадом, його справжню сутність, яку він так ретельно приховував від світу.

Але чи знала я, що роблю? Можливо, ні.

---

Наступного ранку, коли я увійшла до офісу, на мене одразу ж нахлинуло відчуття, що я роблю щось неправильно. Не тому, що я шкодувала, а тому, що це більше не можна було приховувати.

Коли я проходила повз кабінет Руслана, я відчула, як його погляд затримувався на мені. Він стояв біля вікна, спираючись на підвіконня, і виглядав, як завжди, зібрано й спокійно. Але в його очах було щось, що говорило лише мені: він теж пам’ятає, що сталося минулого вечора.

Я хотіла пройти далі, щоб уникнути зайвих питань від колег, але він зупинив мене.

— Елізабет, — сказав він, і я обернулася.

— Так?

— У мене через годину важливий дзвінок. Підготуй останні дані по звіту.

Його тон був професійним, але погляд... Погляд розповідав іншу історію.

— Добре, — відповіла я, опанувавши себе.

Ми обоє знали, що між нами більше немає звичної дистанції. Але ми продовжували грати в гру, у якій межі між професійністю і тим, що зароджувалося між нами, вже розмилися.

---

День пройшов у напрузі, але не через роботу. Щоразу, коли я бачила Руслана, я відчувала, як повітря навколо нас наповнюється електрикою. Він поводився бездоганно, але я помічала, як його погляд затримувався на мені довше, ніж потрібно.

Увечері я залишилася в офісі довше, щоб завершити один із звітів. Я знала, що Руслан теж ще тут. Його кабінет був освітлений, і я час від часу чула, як він розмовляє по телефону.

Коли годинник показав дев’яту вечора, я вирішила, що пора йти. Але перш ніж я зібрала речі, двері мого кабінету тихо прочинилися.

— Ти ще працюєш? — запитав Руслан, стоячи на порозі.

— Вже закінчила, — відповіла я, піднімаючи голову.

Він зайшов усередину і зачинив за собою двері.

— Ти могла б піти ще годину тому, — сказав він, підходячи ближче.

— А ви теж, — відповіла я, ледь усміхнувшись.

Він нахилився до столу, його погляд був настільки пильним, що я не змогла стримати прискорене биття серця.

— Ми не можемо продовжувати вдавати, ніби нічого не сталося, — сказав він.

— Ви хочете сказати, що шкодуєте? — запитала я, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині мене вирувала буря.

— Ні, — відповів він майже відразу. — Але я не знаю, як це вписати в те, що я будував усе життя.

Його слова були відвертими, і це лише підтвердило те, що я давно підозрювала. Він був сильним зовні, але всередині — людиною, яка боїться втратити контроль.

— Можливо, це те, чого ви потребуєте, — сказала я тихо, дивлячись йому в очі.

— Ти не розумієш, що я можу втратити, — сказав він, його голос затих.

— Але ви ж теж не хочете це відпускати, — відповіла я.

Тиша між нами стала майже відчутною. Руслан зробив крок ближче, і я відчула його тепло.

— Чому ти така вперта? — запитав він, але в його голосі вже не було суворості.

— Бо ви цього варті, — відповіла я чесно.

І в ту мить я побачила, як його стіна впала. Його рука торкнулася мого обличчя, і його дотик був таким ніжним, що мене майже охопило запаморочення.

— Це може змінити все, — сказав він тихо, і я відчула, як його подих торкнувся мого обличчя.

— Я готова, — відповіла я, і мої слова були не лише обіцянкою, а й викликом.

Його губи знову знайшли мої, і цей поцілунок був глибшим, ніж попередні. У ньому було щось, що говорило більше, ніж слова. Це було визнання, що ми обидва більше не можемо триматися на відстані.

---

Наступного ранку я прокинулася з дивним відчуттям легкості. Ми порушили всі правила, але вперше за довгий час я не відчувала страху.

У офісі все виглядало, як завжди. Колеги працювали, телефони дзвонили, документи змінювалися один за одним. Але тепер я знала: Руслан був поруч, і між нами більше не було тієї межі, яка колись нас розділяла.

Це був лише початок. І я була готова до всього, що чекало нас попереду.