Вона - моє бажання - Pachenko Lina

Мені завжди здавалося, що я знаю межу. Ту невидиму лінію, яка дозволяє тримати професійні стосунки чистими, а особисті емоції – осторонь. Я звик жити за цими правилами. Вони захищали мене від зайвих зв’язків, від ризиків, які могли зруйнувати те, що я побудував. Але з Елізабет усе було інакше.

Я намагався тримати дистанцію. Змушував себе сприймати її як частину команди, важливу, але не більше. І все ж кожного разу, коли вона входила до мого офісу або коли наші погляди зустрічалися під час переговорів, я відчував, як ця лінія стає дедалі тоншою.

Цього вечора я затримався в офісі довше, ніж зазвичай. День був напруженим: ще одна угода, яка вимагала моєї повної уваги, чергові переговори, де кожна фраза мала вагу. Я думав, що буду останнім, хто піде додому, але коли проходив повз кабінет Елізабет, побачив, що світло ще горіло.

Вона сиділа за столом, нахилившись над документами. Її пальці швидко ковзали клавіатурою, а волосся, зазвичай зібране, зараз було трохи розпатланим. Вона виглядала зосередженою, але водночас втомленою. Я вагався лише мить, а потім відчинив двері.

— Ти ще тут? — запитав я, і вона здригнулася, коли почула мій голос.

— Так. Хотіла закінчити цей звіт, щоб завтра ви могли його переглянути, — відповіла вона, не піднімаючи очей.

Я пройшов до її столу і побачив, як вона ретельно впорядковує дані. Її відданість роботі була захоплюючою, але водночас лякала мене.

— Тобі варто відпочити, — сказав я, спираючись на край її столу. — Цей звіт може почекати до ранку.

Вона підняла на мене очі. У них було стільки впертості й водночас стільки м’якості, що я відчув, як усередині щось похитнулося.

— Ви ж теж не відпочиваєте, — кинула вона у відповідь.

Я коротко посміхнувся.

— Це інше.

— Чому інше? Ви завжди кажете, що робота повинна бути бездоганною. Я просто намагаюся відповідати вашим стандартам.

Її слова прозвучали щиро, але в них була нотка виклику. Вона не боялася говорити мені правду, і це знову вибивало мене з рівноваги.

— Ти вже давно відповідаєш їм, — тихо сказав я.

Це була чиста правда. Елізабет була більше, ніж я міг очікувати від секретаря. Її розум, інтуїція, навіть сміливість — усе це робило її незамінною. Але що більше я проводив часу поруч із нею, то складніше мені було залишатися в межах професійності. Та ще складніше мені було залишатися в ролі її боса.

Вона на мить відвела погляд, ніби обмірковуючи мої слова.

— Ви коли-небудь дозволяли собі бути неідеальним? — раптом запитала вона, дивлячись на мене так, ніби бачила мене наскрізь.

Її питання застало мене в розплох. Я звик до складних запитань на переговорах, до тиску, до необхідності тримати контроль. Але це питання було іншим. Воно змусило мене замислитися над тим, про що я давно намагався не думати.

— У цьому світі слабкість коштує занадто дорого, — відповів я після паузи.

— Але ви не завжди повинні бути сильним, — прошепотіла вона, і її голос прозвучав так м’яко, що я майже не почув.

Я намагався знайти відповідь, але в ту мить сталося щось інше. Ми обоє замовкли, і тиша між нами наповнилася чимось, що не потребувало слів. Її погляд, її близькість, її присутність — усе це раптом стало нестерпно важливим.

— Ти справді вважаєш, що можеш розгадати мене? — запитав я, намагаючись повернути контроль.

— Можливо, я вас вже розгадала, — відповіла вона, і її голос затремтів.

Її відповідь привернула ще більше мою увагу. Дивлячись в її очі я не міг зрозуміти які думки вирують в її голові. І це була моя слабкість.

---

Коли я повернувся додому, я довго не міг заснути. Її слова, її погляд, навіть її запах залишилися зі мною. Це була помилка. Я знав це. Але вперше за довгий час я дозволив собі думати не лише про роботу, не лише про угоди й контракти.

Вона була поруч, і я не знав, як це змінить мене. Але і відштовхувати цю дівчинку від себе я не хотів.

---

Наступного дня ми працювали так, ніби нічого не сталося. Але кожна зустріч із нею, кожен випадковий дотик чи погляд лише посилювали напругу. Ми обоє знали, що щось змінилося.

І я розумів: це більше, ніж просто зацікавленість. Це було щось, чого я ніколи не дозволяв собі раніше. Але тепер це стало невідворотним.

Лінія, яку не можна було перетнути, почала зникати.