Блискавична для ельфа - Марита Полл

— Я твій командир, і я наказую тобі залишитись і виконувати мої накази. 

— Слухаю, мій лурде. – схилив голову бастард. 

Вже підходячи до валуна і хлопчика, Ульвен не витримав: 

— Адже те, що я дроу, не має ніякого стосунку? 

— Не має. У мене є підозри. 

— Які? 

— Ти помітив, що кілька годин тому, Сарил кудись зникав? - дочекався коли дроу кивне. — І в цей же час було поранено альфу. Не думаю, що це збіг. 

— Саріл? Але навіщо йому нападати на альфу, ще й самотужки? Він би не впорався. 

— Думаю, він був не один. 

— Їх було п'ятеро. – перебив їхню розмову хлопець. — Той, що залишився, і ще четверо, у чорних плащах і капюшонах. 

— Це твій батько сказав? - запитав Араторн. 

— Я був із ним, коли вони напали. Я сховався у печері, але все бачив. 

— Виходить, ми не помилилися. - протягнув Ульвен. — Сарил зрадив нас. 

— Я здогадувався про це, але мене цікавить інше. На кого він працює? Сам він не міг таке вигадати і провернути. 

Вони йшли через ліс з пів години, потім хлопець звернув біля великого каменю і кивнув на яму під ним. 

— Батько там. Я сховав його. - і поліз у яму. 

— Чи не думаєш, що це пастка? - схопив за плече Араторна Ульвен. 

— Не перевіримо, не дізнаємось. - відповів Араторн і пірнув у яму. 

В ямі було темно, але трохи проморгавшись, Араторн зрозумів, що тут досить видно, тому що приглушене денне світло проникало крізь коріння дерева, що височіло над каменем. 

Херліф лежав на овечій шкурі, у плечі стирчала стріла, а бік був розрубаний мечем. 

— Не побоявся, отже, ти справді хоробрий воїн. – посміхнувся Альфа. 

— Що сталося? – присів поряд навпочіпки Араторн, Ульвен, що з'явився за хвилину, присів поруч. 

— Твій друг, другий... це він напав на мене. Коли вони йшли, він сказав: Він буде задоволений. Якщо ця шавка здохне, його пси нападуть на Араторна. Я ж отримаю те, що так довго мріяв.» 

— Чому не регенеруєш? - запитав у альфи Ульвен. 

— Він не може. Зброя була зачарована. - відповів за вовка Араторн. — Я зможу зняти чари, щоб ти зміг зцілитися, але це буде боляче. 

— Витримаю. Я альфа. 

Араторн кивнув і заплющивши очі, закликав пітьму. Поклав руки на рану від меча і почав витягувати залишкову магію зброї з вовкового тіла. Він зчепив зуби, але не видав і звуку. Рана на очах почала затягуватися. Потім Араторн перейшов до плеча. Спочатку акуратно витягнув стрілу, за допомогою тієї самої темряви, а потім почав витягувати залишкову магію. 

Альфа загарчав, його почало трясти. 

— Тримайте його! – крикнув Араторн хлопцеві та дроу. Він боявся, що альфа знепритомніє, але той витримав. Лише холодний піт виступив у нього на лобі. — Ти сильний. – усміхнувся темний, дивлячись на вовка. 

— Був би слабким, не став би альфою. 

— І правда. Де ти був, коли на тебе напали? 

— Тут, недалеко. Вирішив погуляти із сином, перед зустріччю з тобою. 

— Що ти вирішив з приводу моєї пропозиції? 

— Попередній альфа був старий і дурний, він ставив свій егоїзм і гординю, вищими за свій народ. Тож тепер він мертвий, а я альфа. Я повинен думати не про себе, а про своїх людей, свою сім'ю, свій народ. Я ладен підписати договір про союз. 

— У такому разі тобі треба буде прибути до палацу. Скажи, коли і я підготую договір. 

— Через тиждень. 

— У такому разі я залишу п'ятьох своїх лучників біля кордону. Вони будуть супроводжувати тебе, і твоїх людей, аж до палацу і назад. Не хочу щоб таке повторилося. - Араторн кивнув на рани альфи, що майже затяглися. 

— Добре. – погодився вовк. 

— А що ми робитимемо з Сарілом? - запитав Ульвен. 

— Хм .... – посміхнувся Араторн. — Херліфе, допоможеш?

ТАНЯ
У вечорі, після того, як Квіл, зайняв свою позицію в потаємному проході, за стіною в моїй кімнаті, мені захотілося прогулятися садом і помилуватися заходом сонця. Гварет люб'язно погодився супроводжувати мене. Вийшовши в сад, ми пройшлися знайомою мені доріжкою, до альтанки, де ми вечеряли з Араторном. 

Струмки води, які випльовувала пташка-фонтан, переливалися фарбами в променях західного сонця. Чарівна картина. 

— Тут дуже гарно на заході сонця. – промовила я. 

— Ви маєте рацію лура. Араторн любить проводити вечори саме у цій альтанці. Каже, що тут захід сонця особливо чудовий. - відповів мені Гварет. 

— І він має рацію. 

Коли сонце зникло за горизонтом, і останній промінь блиснув золотом, погаснув, серце стиснулося в грудях. Дихання перехопило, і я почала задихатися, як при нападі астми. 

— Лура Татія? Що з вами? - підскочив до мене Гварет. 

— Аг… рр… дддих…. - і все, що змогла видавити із себе. 

Ельф схопив графин з водою, зі столу в альтанці, і, не наливаючи в склянку, підніс до моїх губ. Я сьорбнула і трохи полегшало. Я кивнула на знак подяки. 

— Ви дуже бліді. Давайте увійдемо в альтанку і ви присядите. 

Увійшли і я присіла, точніше хотіла, але я була б не я, якби все пройшло гладко. Я сіла повз стілець... на підлогу... дупою. 

— Лура!? Я вам допоможу. - потягнув мене за руки чоловік, і коли я піднялася, допоміг сісти саме на стілець. — Вам краще? 

— Так дякую. Гварет, від Араторна немає звісток? 

— Ні, лура Татія. Але вам не варто переживати, Араторн завжди прораховує наперед результат будь-якої події. 

— Гварет, у мене погане передчуття. Щось погане в нього там відбувається. 

— Луро, це швидше за все дається взнаки нічна пригода. Араторн упорається, ось побачите, і вже завтра на заході сонця, він буде в палаці. 

— Не знаю Гварет, не знаю... 

Я всю ніч не змогла заснути. Від Араторна немає звісток, і моє передчуття лиха, нікуди не зникло. Думки плуталися в голові і під ранок відгукнулися на мігрень. 

Весь наступний день, я була у напрузі та дратувалась з кожного приводу. Дякую дівчатам, вони не ображалися і заспокоювали мене. 

Коли небо пофарбувалося в західні фарби, до моїх покоїв увійшли Квіл і Гварет, з пониклими головами.