Блискавична для ельфа - Марита Полл

— Яка різниця? У дівчини грізний татусь, вона втекла вночі. Я не можу назвати її ім'я. Самі розумієте. 

— Йди спати. Поговоримо вранці. - сказав Араторн і, повернувшись, пішов до будинку. 

— Ти йому віриш? - наздогнав його дроу. Араторн озирнувся, Сарил уже зник у сараї. 

— Не думаю, що йому загрожувала небезпека. Але щодо дівчини, він точно бреше. 

— І що будемо робити? 

— Стежити за ним. Будь на сторожі, не подобаються мені його нічні прогулянки, та й взагалі, він останнім часом став якимось таємничим. 

— Ти це теж помітив? Знаєш, я спочатку думав, що саме Сарила ти залишиш із Гваретом, але тепер розумію, що Квілу можна довіритися беззастережно, а Сарілу... Мабуть, більше ні. 

— Ти правий. Саме Сарила, я й хотів приставати до Татії. Але Квіл мені дещо розповів. 

— Що він тобі розповів? Араторн не тягни. 

— Квіл бачив Сарила, коли той виходив із покоїв короля. 

— Ха, ми всі там були з тієї чи іншої причини. - усміхнувся дроу. 

— Коли Квіл запитав у нього, чого хотів король, то Саріл відповів, що не розуміє, про що він. Ви ніколи не приховували від мене розмов з королем, а він заперечує сам факт, що був у королівських покоях. 

— І що ти думаєш із цього приводу? 

— Поки що рано робити висновки. Саме тому треба за ним стежити... 

Не встиг Араторн домовити, як пролунало ляскання крил і йому на плече сів його посланець, чорний ворон. Його очі засвітилися зеленим, нагадуючи, що він не жива істота. Ворон заговорив: 

— Добре. Араторн, брат короля Аранеля. Я зустрінуся з тобою опівдні на кордоні, де лежить великий валун. Прийду один, і від тебе чекаю на те саме. 

— Спасибі друг. - погладив Араторн ворона по голові, а потім змахнув рукою, розсіюючи посланця. 

— Араторне, ти ж розумієш, що це підстава? Альфа ніколи не прийде сам. – схвилювався Ульвен. 

— Знаю. Саме тому, я взяв із собою найкращіх лучників. Вони найдосвідченіші стрілки. Вирушимо на місце зустрічі на світанку, потрібно перевірити місцевість, де вони зможуть причаїтися. 

— А як бути з Сарілом? 

— Його увагу треба буде відвернути, і цим займешся ти, мій друже. - Араторн поклав руку на плече дроу. — На зустріч він піде, але краще щоб він не знав, де будуть наші лучники. 

Араторн вирушив у будинок, у них є ще кілька годин до світанку, а йому треба відпочити. Хоч він і витратив трохи сил, на розвіювання посланця все одно відчував слабкість. Але не магічну, як завжди, а фізичну, і це його непокоїло. 

Уві сні він бачив Татію. Її посмішку, її незграбність. Немов на яву, відчував смак її губ, таких піддатливих, солодких як нектар. Прокинувшись, перше, що він подумав, це те, що за такий короткий термін, дівчина стала дня нього відрадою. 

Йому подобалася її манера говорити, подобалася її посмішка. Навіть те, що вона постійно падала або врізалася у щось. Та йому, просто подобалося бути з нею поруч. І він не розумів сам себе. Немов дівчина затьмарила все навколо, стала його всесвітом. 

Тихо залишивши селище разом із лучниками, Араторн вирушив до кордону. Сарил ще спав, а Ульвен стежив за ним. Коли вони опинилися на місці, темний одразу прикинув обстановку та розподілив своїх воїнів. Зайнявши свої місця, вони перевірили огляд і повернулися до нього. 

— Огляд чудовий, мій лур, а прикриття ідеальне. Ніхто навіть не зрозуміє, що там є хтось. – відповів один із воїнів. 

— Єдина проблема — це запах. Ці псини, одразу вчують нас. - обізвався другий і решта підтримали його кивками. 

— Невже ви думали, що вирушаючи сюди, я не подумав про це? Ось, - Араторн дістав з сумки коробку, і дістав з неї невеликі пляшечки з каламутною блакитною рідиною. — Вип'єте це перед тим, як висуватися на зустріч. Це відіб'є у перевертнів нюх на кілька годин. 

Араторн роздав зілля, і вони рушили назад у село. Ні, він не забув попередити лучників, що про зілля краще не говорити. Особливо при Сарілі. Коли вони повернулися, Саріл ходив у зад і вперед, по двору старости. Побачивши Араторна, він підскочив до нього. 

— Де ти був? Чому не взяв нас із Ульвеном? А якби щось трапилося? Кароль відправив би нас на плаху. 

— Нічого не сталося. І ти знаєш, що я найкращий воїн, ніж ви всі. А ми були біля річки, хлопцям треба було змити з себе дорожній пил. - він продемонстрував вологе волосся. Добре, що вони проїжджали повз річку, і хлопцям захотілося викупатися.

ТАНЯ
Гварет і Квіл повернулися приблизно за годину.
— Ну що? - підскочила я з ліжка.
— Нічого. – відповів Квіл.
— Виявляється, весь палац прошитий такими потаємними проходами. І всюди цей запах.
— Все, що нам вдалося дізнатися, так це те, що цими проходами користується лише невідомий, який був у вашій кімнаті. – пояснив Гварет.
— Інших запахів немає. А відстежити цей неможливо, бо він усюди. – підтвердив Квіл.
— І що його ніяк не вирахувати? Він, що й далі пробиратиметься до моїх покоїв? Невідомо, що він задумав. Я не зможу спати спокійно у цій кімнаті. - розлютилася я. А що? Маю право.
— Ні, лура. Він більше не зможе зайти до ваших покоїв. Я чергуватиму біля дверей, а Квіл з того боку стіни.
— Тільки вранці не забудьте випустити мене. - усміхнувся перевертень.

Я кивнула. Коли всі розійшлися, я пірнула під ковдру. Пам'ятаю, як майнула думка, що якби Араторн не поїхав, я б почувала себе більш захищеною. І я провалилася у сон без сновидінь.
Ранок настав дуже швидко. Піднявшись, я накинула халат і підійшла до стіни, пустила в неї по руці невеликий розряд блискавок, і вона відчинилася. Квіл, що сидів на кам'яній підлозі і підпирав спиною стіну, підскочив.
— Ви дуже пунктуальні, Лура Татія. - сказав перевертень виходячи з таємного проходу.
— Сьогодні вам пощастило. Зазвичай я прокидаюся на годину пізніше.
— Ну, година б ролі не зіграла. Але ви рання пташка, інші лури, прокидаються тільки о півдні. - він попрямував до дверей. — Денну вахту нестимуть наші люди, можете сміливо звертатися до них. А вночі заступимо знову ми з Гваретом.
— А як він знову прийде? Ну, цей невідомий? 
— Думаю, що не прийде, але намагайтеся не залишатися одна.
Вийшовши з моїх покоїв, перевертень привітався з Гваретом, і вони разом почали щось розповідати ельфам, що підійшли, у військовому обмундируванні.
Я сіла на диван і взяла в руки книгу про відбір, біля мене приземлилася Лейра.
— Ви так рано прокинулися сьогодні. Лейла тільки-но пішла за сніданком.
— Здається, ми домовлялися звертатися на Ти! - подивилася я серйозно на дівчину.
— Пробач, просто у нас із сестрою, майже не було подруг. Ті що були, залишилися в минулому житті, до ... - Лейра осіклася, тому що в кімнату ввійшла Лейла. Вона несла велику тацю, і було видно, що вона важка, оскільки її руки були напружені.
— Давай я допоможу. - підскочила я з дивана.
— І не думай. Тобі зараз треба берегти сили перед відбіром. Вони тобі стануть у пригоді. - відповіла вона рівним голосом.
— Хоч хтось не забув, що ми подруги! – усміхнулася я Лейлі.
— А хто забув? Лейра! - подивилася вона на сестру.
— Я вже вибачилася. І не дивись на мене так! – обурилася дівчина.
— Не сваріться. Це такі дрібниці. Я ж розумію, що вам потрібен час для того, щоб звикнути. - я підійшла до столу, на який Лейла поставила тацю.
Снідали ми разом за одним столом. На цей раз, дівчата не соромилися і ми говорили про все на світі. Від них я дізналася, що Араторну виповнилося шістдесят років, коли я на нього впала. Тобто, коли потрапила у цей світ. І королю теж. Вони з Араторном брати. Брати! Як? Чому він мені нічого не сказав? Напевно, ці питання позначилися у мене на обличчі.
— Лурд Араторн не схожий на брата. Він добрий, чесний, добрий воїн, і могутній маг. - відповіла Лейла.
— А ще він красень, хоч і темний. – підтвердила Лейра. — Я тобі Татіє, навіть трішечки заздрю. Він одинак, а на тебе звернув увагу. Ти йому подобаєшся.
— Не говори дурниці. Він мені просто допомагає. - відчула як прилила фарба до щок.
— Та він тобі теж подобається! - вигукнула Лейра. — Дивіться, як почервоніла, мов варений омар. Ха-ха-ха.
— Лейро, ти бентежиш Татію. Колись, твоя відвертість, вилізе тобі боком. – штовхнув ліктем убік сестру, сказала Лейла.
— А що? Я ж правду сказала.
— Дівчатка, це не має значення. Він дуже ідеальний для мене. З того, що я сама вже дізналася і з ваших слів, я йому не пара. – сама не зрозуміла, чому від моїх слів стиснулося серце.
Після сніданку я знову читала, потім ми пообідали і дівчата відправили мене на післяобідній сон. Я знехотя погодилася, але навіть і не думала засинати. Мої думки були зайняті Араторном. Дивне почуття, роз'їдало душу. Наче йому погано без мене, і він кличе, щоб я прийшла до нього. Але потім, миттю все пройшло і мені ніби навіть дихати стало легше. Не зрозуміла, як заснула.