Занадто багато в мені - Дарина Міс

Я йду вулицею, ледве відчуваючи, куди ступаю. Голова гуде від нашої розмови з Марком. Його слова, його погляд – усе це знову й знову б‘є по моєму серцю, і я ледве стримую сльози. Хоча в якийсь момент все ж мене накриває.

Ноги приводять мене до єдиної людини на всьому світі, в якій я впевнена як в собі, і яка завжди поруч.

Женя відчиняє двері відразу після мого першого стуку, з притаманною їй енергійністю, але, побачивши мене, одразу розуміє, що щось сталося.

— Соню, ти що, плакала? — запитує вона, втягуючи мене у квартиру.

Я мовчу. Всі слова, які мені хочеться сказати, застрягли десь у грудях. Це залишає по собі лише важке відчуття спустошення.

— Так, все ясно, — промовляє Женя, коли ми сідаємо на кухні. Вона ставить переді мною склянку води. — Знову Марк?

Я киваю, стискаючи руки на колінах.

— Я поговорила з ним, — шепочу у відповідь, ледве стримуючи сльози.

— І що він сказав?

Я зітхаю.

— Він сказав, що я для нього просто частина сім’ї. Так, я важлива частина його життя, але… — договорити заважають сльози, що вириваються назовні.

Женя вибухає:

— Ну, от же покидьок! Я ж казала тобі, Соню, він цього не заслуговує! Ти така добра, ти така щира, а він — холодний, як камінь. Та ще й сліпий.

— Женю, не треба, — знову шепочу, продовжуючи захищати Марка, попри все сказане, але вона не зупиняється.

— Серйозно, Соню. Він просто користується тим, що ти завжди поруч, а тобі від цього тільки боляче. Ти не повинна так страждати через нього.

— Я знаю… — відповідаю я, опустивши погляд. — Але як мені його забути, якщо ми живемо під одним дахом? Адже найближчі три тижні точно будемо постійно бачитися.

— Щось обов’язково вигадаємо. Відтепер я буду силою сунути тебе на всі зустрічі, на які ходитиму сама — Женя промовляє це, як погрозу. Так, бо я дійсно ненавиджу вечірки.

— Доречі, батьків немає? — запитую, адже в будинку підозріло тихо.

— Ну знаєш, мама відпочиває десь, а тато у відрядженні, — ці слова не звучать нормально, бо відносини між її батьками давно не такі теплі, як були колись. Женя не дуже ділиться цим, але я знаю що ця тема для неї надто болюча.

— Жень…

Женя вкотре зітхає, а потім різко змінює тему.

— До речі, дякую, що ти надіслала Дем’яна вчора.

Я здивовано підіймаю голову.

— Тобто?

— Ну, я так розумію, це була твоя ідея, щоб він забрав мене з клубу?

Я киваю.

— Я хвилювалася за тебе. Ти була дуже п’яна, і я подумала, що він зможе допомогти.

Женя зневажливо фиркає.

— Ну, він, звісно, допоміг. Завіз мене додому, але всю дорогу читав мені нотації. «Женю, ти ж доросла людина, не можна так пити», «Женю, ти що, думаєш, це нормально?» — ніби я мала слухати це о третій ночі! — незадоволено тягне слова. — Хоча сама винна, на чорта сказала йому адресу.

Я мимоволі усміхаюсь, уявляючи їхню розмову. У них виходить дуже цікавий тандем. 

— Схоже Дем’ян такий і є, — промовляю задумливо, бо все ж перше враження про нього доволі позитивне, адже він не повинен був допомагати. — Він хвилюється про зовсім незнайомих людей, навіть якщо це виглядає як сварка.

— Ага, хвилюється, — каже Женя саркастично. — Зате я йому чітко сказала, щоб у моє життя він більше не ліз. Хоча… — вона хитро примружується, і я розумію, що далі вона заявить щось у своєму стилі. — Треба визнати, що чоловік він доволі симпатичний. Я це відразу помітила.

Я хитаю головою, трохи усміхаючись. Женя завжди знаходила спосіб перевести будь-яку розмову в легший тон, навіть мало приємні моменти.

— Соню, — каже вона раптом серйозніше. — А ти подумай: може, це знак, що тобі теж варто рухатися далі? Ну, подивитися на когось іншого, наприклад.

Я зітхаю, вдивляючись у чашку чаю.

— Може, й так. Але як? Як можна змусити серце забути?

Женя кладе руку мені на плече.

— Не треба змушувати. Просто дай собі час. І пам’ятай: ти заслуговуєш кращого, ніж цей твій... Марк, — випльовує його ім’я, а я зітхаю.

Бо якби все було так легко, то ці два роки минули б куди простіше.

Я повертаюсь додому, відчуваючи, як всередині змішуються втома, злість і якась дивна пустота. Женя, як завжди, намагалася підняти мені настрій, але її слова про те, що я заслуговую кращого, тільки більше вганяли мене в безнадію. Я ж знала, що краще для мене — це Марк. Але й знала, що він цього не хоче.

Коли я відчиняю двері, в будинку вже горить світло. З вітальні я чую сміх, і моє серце стискається.

Настя.

Вона сидить на дивані поруч із Марком, знову одягнена в цей свій занадто короткий светр і з грайливою усмішкою на обличчі. Її голос лунає занадто голосно, її сміх — занадто штучно.

Я застигаю у дверях, не в силі рушити далі.

— О, Соню! — першою помітила мене Настя. Її усмішка стала ширшою, але в її очах я побачила давно знайоме презирство. — Як тобі розваги на свіжому повітрі?

Я кидаю короткий погляд на Марка. Він сидить, трохи відкинувшись на спинку дивана, і як завжди з улюбленим віскі. Його обличчя виглядає спокійним, але в очах є якась напруга. Він швидко відводить погляд убік, ніби не хоче, щоб я щось прочитала.

Отже, він вирішив діяти ось так. Показати, що має відносини, аби я перегоріла. Чудово! Можливо допоможе? 

— Нормально, — відповідаю я сухо, проходячи до своєї кімнати.

Я чую, як Настя знову щось говорить, але не звертаю уваги. Закривши двері, я падаю на ліжко і міцно заплющую очі.

Чому? Чому я продовжую це терпіти?

Я сиджу на своєму ліжку, втупившись у стелю, яка, здається, давить на мене всією вагою. Вона нависає, немов холодна бетонна плита, що ось-ось зімкнеться, остаточно позбавивши мене дихання. Від тієї короткої розмови з Марком у мене досі болить голова. Його слова, його байдужість – усе це крутиться в моїй свідомості, наче заїжджена платівка, яку неможливо зупинити. Я намагаюся закрити очі, заснути, вирватися хоча б уві сні, але мій мозок відмовляється відпускати те, що сталося.