Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Додому я потрапляю ближче до восьмої, попередньо заїжджаю в супермаркет, беру фрукти, кілька шоколадок для зняття стресу, рибу, м’ясо й кілька видів круп. Мені цього вистачить на тиждень, але я вже занадто сильно звикла готувати на двох. І день за днем продовжую це робити.

Ставлю готувати в мультиварці плов і йду купатися. До дев’ятої все готово, тому я, одягнувши шовкову піжаму, яка складається із шортів та майки, йду накривати на стіл. Захоплююся настільки, що не відразу чую дзвінок у двері й спочатку думаю, що мені здалося, але ні. На годиннику початок десятої, Настя давно вдома й точно не може приїхати, та вона й зателефонувала б.

Зрештою, я йду до дверей і дивлюся у вічко, несила повірити своїм очам. По той бік стоїть Богдан. Він із незворушним обличчям чекає, коли йому відчинять двері, а я чомусь вагаюся. Пригадую, як виглядаю, у що одягнена, але часу переодягатися й робити укладку немає, залишається тільки не відчиняти, але я ж чекала на його дзвінок місяць, а тут… він прийшов сам. Я швидко знімаю з голови рушник, сяк-так розправляю вологу копицю волосся й відчиняю двері.

Він виглядає бездоганно в дорогому діловому костюмі, начищених до блиску туфлях і з великим букетом троянд у руках. Я не помітила їх у вічко, тому що дивилася на його обличчя.

— Привіт, — він ледь помітно усміхається, але дивиться так, що я відчуваю себе оголеною.

— Привіт, — відповідаю з усмішкою.

— Впустиш?

Я відходжу вбік і дозволяю йому увійти. Закриваю собою мокрий рушник, що валяється на стільці, й чекаю, коли Богдан зніме взуття і пройде всередину.

— На кухню? — запитує.

— Можна у вітальню, — здвигаю плечима. — Вона прямо й направо.

Богдан киває і йде в зазначеному напрямку, зупиняється в центрі кімнати й повертається до мене.

— Це тобі, — вимовляє, простягаючи букет.

— Є привід? — питаю в нього жартівливо.

Я поки не знаю, як поводитися з цим чоловіком, чи бути веселою реготухою, чи серйозною дівчиною. Здається, що жоден із варіантів невірний, тому вирішую просто бути собою. Зрештою, у мене немає в планах зараз же заводити нові стосунки. Я хочу бути звичайною, а не зручною. Такою я вже була й  у підсумку нічим хорошим це не закінчилося.

— Вирішив привітати тебе з придбанням приміщення. Розкажеш, що це буде?

— Звідки ти…

Я замовкаю. Здивовано дивлюся на чоловіка й у моїй голові за миті проноситься безліч думок. Я шукаю підхожі варіанти, звертаюся до рієлторів за допомогою, але потім мені дзвонить дівчина, представляється, каже, що в неї є чудове приміщення саме для мене.

— Це твоя нерухомість? — здогадуюся.

— Не зовсім моя. Я придбав її не так давно, але все не було до чого її застосувати й вирішив продати. Ти шукала нерухомість, чому б і ні?

— Ти що, поставив на мій телефон прослуховування?

Мені стає недобре. Від того, що він обізнаний про моє життя й що, нехай і побічно, але бере участь у ньому.

— Як би я зміг? — він явно здивований. — Все набагато простіше — у мене дуже багато знайомих і зв’язків. Я дізнався, що тобі потрібна нерухомість і вирішив продати її тобі.

— За зниженою ціною.

— Це вже моє рішення, — він знизує плечима.

— Ні, це… — я затинаюся. — Тепер мені ніяково, Богдане. Ти ж розумієш, що я тепер почуватимуся зобов’язаною?

— Не варто, Валеріє. Я зробив те, що вважав за потрібне. Ніде в договорах не згадується, що я знизив ціну за будь-які послуги з твого боку. Я зробив жінці, що мені сподобалася, приємність. І якщо ти раптом попросиш зараз же залишити твою квартиру — я негайно це зроблю.

Його прямолінійність вводить мене в ступор. А погляд… Господи, він так на мене дивиться. Мені здається, що ніхто й ніколи на мене так не дивився. Як на дорогий елітний автомобіль, до якого не можна торкатися, але страшенно хочеться.

— Залишайся, звичайно, — сипло відповідаю, відводячи погляд убік. — Ти не голодний? Я вечерю приготувала.

Хочу розрядити атмосферу. І знову повертаюся до нього поглядом.

— Голодний, — відповідає й продовжує дивитися так, що я розумію: розмова зовсім не про їжу.

Стає ніяково. Щоб згладити це, починаю шукати вазу й прошу його йти на кухню. Після довгих пошуків, куди ж помістити квіти, прилаштовую їх у відро. Для таких великих троянд у моєму будинку не передбачено нічого іншого.

На кухні швидко накриваю на стіл, кладу тарілку, повну плову перед Богданом і насипаю собі трохи менше. Сідаю навпроти. Чомусь думаю, що він не звик до такої їжі. Швидше за все, в нього є кухар, або він взагалі харчується в ресторані. Але всупереч моїм сумнівам, Богдан бере виделку й починає їсти. Я крадькома спостерігаю за ним і тільки коли тарілка стає порожньою, розумію, що вечеря минула в повній тиші.

— З радістю запропонувала б добавки, але це все, що я приготувала. Можу зробити бутерброди із сиром і чай, якщо хочеш.

— Думаю, мені варто вибачитися… — серйозно каже він. — Ти явно готувала собі на кілька днів, а тут я.

— Ні, я на автоматі. Зазвичай викидаю те, що не з’їдаю, просто забуваю, що… — затинаюся. Слова застрягають глибоко в горлі.

— Що не одна, — закінчує за мене фразу.

Я киваю і встаю, щоб помити тарілки. Обполіскую їх під водою, проводжу мочалкою, ретельно змиваю гель для миття й кладу посуд на сушарку. Витираю руки й повертаюся. Мені ніяково. Я не звикла до присутності стороннього чоловіка вдома, але водночас, не хочу, щоб він йшов.

— Якщо хочеш, я буду приїжджати до тебе щовечора на вечерю, — каже цілком серйозно. — Шкода, якщо ти будеш викидати такі смачні страви.

Він встає. Я залишаюся стояти на місці. Кілька кроків, що пришвидшують удари серця, і він опиняється поруч. Переплітає наші пальці й тягне мене на себе. Торкається губами моїх у поцілунку.

Богдан робить це легко, без нахабства й натиску. Не робить так, як хоче, а промацує ґрунт, завмирає на мить, даючи мені можливість передумати. Я не рухаюсь, завмираю разом із ним. У відповідь отримую ще один рух: боязкий, неквапливий. Богдан ледь відчутно торкається моєї нижньої губи, цілує й переходить до верхньої. Мене огортає вже знайомий чоловічий запах, терпкий, що вабить і хвилює. Коли того, що відбувається, стає занадто багато, а в голові практично не залишається думок, дзвонить мій телефон.