Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

— Вас цікавить щось конкретне чи підказати? — запитує консультант у чоловічому магазині одягу.

— Я… не знаю, — видихаю, зовсім гублячись у величезному асортименті.

— Ви на подарунок або молодій людині?

Я роблю кілька кроків назад. Купувати одяг колишньому чоловіку було значно простіше. Зазвичай я чітко знала, що саме мені потрібно: футболка, спортивні штани, чоловічий халат або светр. Зараз же я гублюся, усвідомлюючи, що поняття не маю, який у Богдана розмір. Він однозначно вищий і більший від Ігоря, ширший в плечах і грудях, більший в руках і стегнах. Я ж навіть не знаю, що він носить. Уявити його в трико виявляється складним, майже непосильним завданням.

— Мені потрібен домашній одяг, — пояснюю дівчині. — Зручні брюки й футболка. Можна і светр, — додаю, згадуючи, що в моїй квартирі не надто тепло.

— Розмір знаєте? — уточнює вона, але, помітивши мою розгубленість, додає: — Нічого страшного, вистачить ваги й зросту. Хоча б приблизно.

— Зріст метр дев’яносто, вагу не знаю, він широкий у плечах і грудях.

— Не хвилюйтеся, — заспокоює мене консультант. — Підберемо ідеальне домашнє вбрання. Ходімо.

Наступні пів години мені показують близько десятка різних комплектів, костюмів, шкарпеток і навіть білизни. Я чомусь ніяковію, хоча Ігорю раніше купувала все. Напевно, річ у тому, що Богдан не мій колишній чоловік, а чоловік, якого я ледве знаю. І якому страшенно хочу купити одяг на випадок, якщо він вирішить провести в мене кілька годин. Хочу, щоб йому було комфортно бути поруч. Щоб його рухи не були скуті класичними брючними костюмами з ідеально рівними стрілками й сорочками з випрасуваним коміром.

Поняття не маю, як вручу йому те, що придбала, й чи буде така можливість взагалі. З миті нашої останньої зустрічі минув уже тиждень, і він не дзвонив, не писав і навіть не приїжджав. Уже на касі я думаю, чи правильно роблю, купуючи речі. Може, ще не пізно відмовитися?

— Чудовий вибір, — каже дівчина на касі. — Вашому чоловіку точно сподобається.

— Дякую.

Відмовитися я не можу, тому що це означає втратити надію на те, що він приїде. Більше не чекати. Чи готова я? Мабуть, що ні. Поки від сліз і зривів мене стримує тільки очікування нової зустрічі з чоловіком, який мені цікавий.

— Гарного вечора вам, — чую навздогін і залишаю магазин.

Колишній чоловік дзвонить, варто мені піти з торгового центра. Його номер знову висвічується на екрані мобільного, і я вкотре думаю про блокування. У нього вагітна дружина, якій ось-ось народжувати, а я намагаюся впоратися зі зрадою. Про що нам розмовляти?

— У тебе є дві хвилини, щоб сказати, що тобі потрібно.

Я все ж беру слухавку.

— У тебе з’явився чоловік?

Я зупиняюся, як вкопана, озираюся навсібіч, тому що на жалюгідні миті мені здається, що за мною стежать.

— Ти забула, що я залишив тобі свою карту? — ніби прочитавши мої думки, вимовляє Ігор.

— Якщо це все, що ти хотів сказати — твій час сплив.

— Так є чи ні?

— Тебе це більше не стосується, — кажу впевнено і скидаю дзвінок.

Тіло ніби скував спазм, тому до машини я рухаюся зі швидкістю черепахи. Тільки за тонованим склом свого автомобіля почуваюся в безпеці. Ігор дзвонить знову, але тепер телефон не дратує мене мелодією: я вимикаю звук. Не хочу чути його голос. І я сказала абсолютну правду: його не стосується все, що відбувається в моєму житті.

Дорогою додому я знову заїжджаю в супермаркет. Купую все для спагеті болоньєзе й, задоволена, виходжу на вулицю. Якщо Богдан вирішить приїхати сьогодні, я зможу здивувати його своїми кулінарними здібностями.

На вулиці чомусь відразу впадає в око великий позашляховик, припаркований поруч із моїм автомобілем. І водій, що сидить на передньому сидінні. Варто мені підійти до свого автомобіля й закинути пакет із продуктами на заднє сидіння, дверцята позашляховика відчиняються і з нього виходить Ігор. Воістину царською ходою він йде до мене, зупиняється за кілька метрів і вимовляє:

— Здрастуй, Валеріє.

— До побачення, Орловський.

Я тягну руку до автомобіля, але Ігор різко перехоплює її й із силою притискає до скла. Я ж знала, що так буде. Що він не залишить мій зухвалий тон та ігнор просто так. Навіть після розлучення, я впевнена, він вважає, що все ще має право керувати моїм життям.

— Що ти собі дозволяєш?

— Я дзвонив тобі весь місяць, — гарчить колишній чоловік, виблискуючи диким поглядом. — Думав, ти просто ображена маленька дівчинка, а ти, виявляється, купуєш одяг іншому мужику.

— Тебе це не стосується, Орловський, — навмисно називаю його на прізвище, чудово знаючи, як його це дратує. — Ми розлучилися, забув? — киваю йому на праву руку, яку він із силою притискає до холодної шибки автомобіля. — Ти бачиш там обручку?

— Ти що… зраджувала мені?

— Кожного дня, — вимовляю, гордо здійнявши голову. — З різними чоловіками. Тепер хоча б немає потреби приховувати це.

Я бачу, як темніє його погляд. Як із глузливого й спокійного він перетворюється в дикий і розлючений. Він сильніше стискає мою руку, здавлює, робить боляче.