Непокірний трофей - Олена Гуйда
Адріана
У вечірніх сутінках палахкотіли сигнальні вогнища та факели, осяваючи площу перед палацом тривожним мерехтливим помаранчевим світлом. З обіднього залу все так само звучали барабани, було чути гул голосів, в якому я намагалася впізнати хоч один знайомий мені. Був Тобіас серед людей Елехорії? Чи вирішив не ризикувати? Знайшов він союзників? Який його план? Знаючи брата, думаю, що діяти в лоб він не буде. Швидше за все, він буде діяти тихо, не привертаючи зайвої уваги.
Переговори повинні були початися ще в обід, але з якоїсь причини все затягнулося. Відразу після появи посланців Елехорії обстановка в палаці дещо змінилася. Ворота закрилися, охорону подвоїли, якщо не потроїли... І в повітрі повисла якась напружена тиша, яку порушував лише шум моря, крик чайок. Каталею відразу ж вивели з моїх покоїв, залишивши мене на самоті. Втім, цьому я була навіть рада. Її розум явно затуманили, може навіть обпоїли чимсь, раз вона нічого не бачила навколо!
Але варто було тільки сонцю сховатися за горизонтом, як за мною тут же з'явилися, запрошуючи до вечері.
Раптово рудоволосий страж різко зупинився прямо переді мною, і я ледь встигла зупинитися слідом. Він спрямував свій погляд прямо мені в обличчя і варто було нашим поглядам зустрітися, як магія знову огорнула розум. Затримала подих, відчуваючи, як реальність розчиняється перед очима. Елихорійська затока, літній сонячний день, спокій. Поруч з воїном жінка, обличчя якої було розмальоване зморшками. Але я впізнала б її в будь-якому віці. Каталея. О боги!
- Принцеса, я дозволю собі дати вам пораду, - чоловік, не помічаючи моєї заминки, заговорив і навіть спробував посміхнутися. – У ваших інтересах і в інтересах посланців від вашого народу щоб ви зберігали мовчання рівно до тих пір, поки вас не попросять заговорити. Будьте стриманішими.
Стриманішою?! А були стримані ці варвари, коли билися з моїм народом? Чи може, вони були стримані, спілкуючись з тими дівчатами-служницями, яких варвари буквально роздягали поглядами?
Але я не збиралася розпалювати полум'я сьогодні з і без цього тліючого вугілля.
- Я навчена етикету як ніхто інший в королівстві, але от чи буде ваш повелитель стриманий? Не думаю, – мій голос звучав жорстко, чуже.
- Ми за мир, а не війну, принцеса, - страж задоволено кивнув і пішов до обіднього залу.
Барабанний бій посилився, варто було тільки нам переступити поріг. Сьогодні велика частина столів пустували. На мить я примружилася від яскравого світла. Але кроку не зменшила. Слідувала за вартовим розправивши плечі і спрямувавши погляд вперед. Туди, де за широким столом на місці повелителя сидів він. Вигнанець. Розслаблений, гордовитий. Його губи зігнуті в кривуватій усмішці, а в темних, як ніч, очах читалася зневага.
При одному погляді на нього по тілу прокотилося липке тремтіння. У пам'яті, ніби полум'я від іскри, знову спалахнули спогади моєї невдалої втечі. Його грубі дотики, жорсткі губи... Він вкрав у мене перший поцілунок!
Закусила губу і відвела погляд.
Місце Снігової відьми пустувало. Схоже, у неї явно не вийшло бути стриманою!
Перевела погляд праворуч. І серце пропустило удар. Вся кров прилила до обличчя. На мить забарилася. Невже побаченому судилося збутися так скоро?!
Тому що за сусіднім столом серед численних стражників Елехорії, відкинувшись на спинку стільця і спрямувавши на мене свій погляд сидів Джералд. Старший принц Ларентанії. І той, кому я була обіцяна в дружини.
Але сьогодні на ньому не було звичного вінця спадкоємця престолу, так і його наряд виглядав як звичайна форма одного з елехорійських воїнів. Він нічим не виділявся серед інших. Лише пильно розглядав мене декілька секунд, насупивши брови. А потім стиснув і без того тонкі губи і... відвів погляд.
І я зовсім не розуміла, що відбувається.
З самого дитинства нам пророкували цей шлюб, який повинен був зміцнити союз між нашими королівствами. Жоден прийом, жодне свято не обходилося без правителів сусідньої держави. Джералд і Тобіас здружилися. А я сприймала майбутній шлюб як даність, тому що так буде краще для королівства, для мого народу. Чи любила я його?
Не знаю. Часом мені здавалося, що я взагалі не здатна на це почуття. Неможливо зблизитися з людиною і бачити у відображенні коханих очей останні миті. Як можна з цим жити? Знаючи, як і коли все скінчиться... Ні. Мені не можна було любити.
Та й до того ж шлюб по любові недозволена розкіш. Адже на першому місці завжди має бути благо своєї країни.
Вигнанець піднявся з місця наблизився до мене, посміхнувшись своєю дратуючою кривуватою посмішкою і змірявши мене уважним поглядом.
- А ось і принцеса Адріана! Як бачите, ціла і неушкоджена, - дивлячись мені прямо в очі, промовив він. - Я не воюю з жінками.
- В такому разі, ви дозволите їй приєднається до вечері? - напружився Джерард. - Щоб ми могли переконатися...
- Якщо тільки вона сама того забажає, - вчепившись у мене пронизливим поглядом, відповів Вигнанець.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно