Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Шад замовкає, сказавши все що хотів. Обвинувач і захисник не мають більше питань, суд дякує йому за свідчення і відпускає з місця свідка, і той впевнено прямує до нас, щоб сісти поряд з Роком. І в залі повисає напружена дзвінка тиша.

− Вона просто виявилася надто слабкою фуентою, − першим порушуючи мовчання, цинічно і навіть зневажливо знизує плечима маліксар. Від його ненависті й нестримного темного холоду мене навіть під захистом Аріда озноб бере. – А ти був надто слабким та молодим, щоб брати на себе відповідальність і приводити в наш світ жінку. Тепер ти задоволений собою, Рошаде? Відстояв правду. Помстився за дурне дівчисько, знищивши рідного брата. Дивись, як би не відгукнулося. Шановні судді, покінчімо з цим дійством. Я так розумію, що рішення у вас одностайне?

− Ви правильно розумієте, Хасмієр Лаймаре. Суд одностайно визнає вас винним за всіма пунктами пред'явлених вам звинувачень, і присуджує до ув'язнення та повного запечатування енергетичних каналів, – проголошує голова після невеликої паузи, яка, мабуть, знадобилася десятці куардів у мантіях, щоб подумки порадитися і проголосувати.

Тобто... Хасмієра засудили до повільної болісної страти, найвищої міри покарання, як я зрозуміла з почутих раніше пояснень Аріда. За такої величезної сили, якою володіють майже всі правителі Ільмондара, і Хасмієр зокрема, при повному запечатуванні каналів, ця сила, яка нікуди не подіється, його просто випалить зсередини.

− Що ж, − підтискає губи засуджений, вражаючи своєю витримкою. − Прав добре, братику. І бережи спину.

– Суд закінчено. Виведіть засудженого, – голосно оголошує голова суду і зал знову вибухає збудженими розмовами.

До Хасмієра підходять четверо величезних куардів у суворих військових мундирах, і скувавши йому руки, виводять із зали. Проходячи повз нас, він дивиться на Шада, криво посміхаючись, і ця посмішка виглядає по-справжньому моторошною і зловісною. Якби він не був засуджений, цей погляд точно виглядав би обіцянкою смерті. Сподіваюся, Хасмієр не матиме можливості нікому нашкодити з того місця, де його триматимуть. Та й остання ця його фраза… надто загрозлива.

Вираз обличчя Шада я не бачу, але підозрюю, що там також мало приємного.

Страшно, коли між братами стоїть така непримиренна нищівна ненависть. І якщо у нас з Арідом будуть сини, я все зроблю, щоб з дитинства привити їм братню любов. Думаю, чоловік мене у цьому бажанні повністю підтримає. Та й не може у нас такий син, як Хасмієр, вийти. Всім серцем у це вірю.

Мене притискає до свого боку Арід.

− Все закінчилося, кохана. Їдьмо додому.

Додому. Як солодко це звучить, однак. Киваючи, я охоче спираюся на його руку і встаю вслід за чоловіком. А потім Арід, ввічливо, але сухо відповідаючи на привітання з перемогою в суді й здобуттям пов'язаної, що летять з усіх боків, впевнено прокладає для нас шлях до виходу, при цьому все міцніше і міцніше притискаючи мене до себе.

А за дверима взагалі підхоплює на руки.

– Гей, я сама можу йти, – повідомляю з вкрай фальшивим обуренням, уже звично схиливши голову на плече чоловіка.

− Не сумніваюся. Але мені хочеться якнайшвидше тебе звідси забрати. Ти в цій сукні неймовірна, але рухаєшся дуже повільно, і я вже не дочекаюся, коли зніму її з тебе, − з абсолютно серйозним виглядом повідомляє мене Арід, стрімко крокуючи геть від зали суду і натовпу, що так дратує його.

− М-м-м, як привабливо звучить. Мені подобається твоя ідея. А що буде далі? − муркочу, погладжуючи пальцями його шию і з задоволенням відчуваючи, як ущільнюється повітря навколо нас від взаємного бажання.

− А далі я любитиму тебе довго і солодко. Все життя, моя Васю, – обіцяє мені чоловік.

− А я тебе. Все життя, – обіцяю йому у відповідь.