Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

Я поблідла, нервово оглядаючись по сторонах. Дейв помітив це, запитуючи:

- Ані, все у порядку?

Я посиділа декілька секунд не давши відповіді, але все ж таки відповіла:

- У порядку. Пробачте, але мені потрібно відійти на пару хвилин, - сказала я і швидко вийшла з палати, помітивши здивовані погляди друзів.

Я вирушила до виходу. Вийшовши з лікарні, я побачила що нікого немає. Тільки-но я хотіла повернутися, але побачила, як мелькають фари однієї машини, привертаючи мою увагу. Після цього дверцята відчинилися і з салону вийшов той самий амбал, який тоді говорив до нас. Моє дихання зразу почастішало, виникло бажання тікати, але у підсвідомості почула:

Якщо побіжиш зараз кудись, Ані - буде гірше.

Я глибоко вдихнула і, зібравшись з думками, повільно пішла у напрямку машини. Навіть коли я підійшла ближче, він мовчав, відверто розглядаючи мене. Гидко... Я ступила крок назад, від чого він видав смішок й, оглянувшись, запитав:

- Ви не забули про те, що завтра бабло має бути у нас?

- Не забули, - впевнено, крізь зуби проговорила я.

- Час спливає. Передай це своїй подружці також. Ми слідкуємо за кожним вашим кроком, - сказав той і, подивившись на вхід лікарні, він трохи напружився і швидко сів у машину, поїхавши геть.

Я полегшено видихнула та вирішила піти назад. Обернувшись, я перелякано застигла. На вході стояв Дейв. 

Не подавай признаки паніки, Ані, тримай себе у руках.

Стиснувши руки в кулаки, я пішла йому назустріч. Хотіла пройти повз нього, але він, коли я опинилась біля нього, різко схопив мене за руку і міцно притиснув до вхідних дверей. Його сірі очі почервоніли від злості.

- Хто це в біса такий? - тихо, але погрозливо сказав він.

Я стиснула губи. Не почувши від мене ні слова, Дейв підвищив тон:

- Я тебе питаю, Айлен! 

- Я не знаю, хто це, він питав у мене, як проїхати до найближчого банку, - заговорила я, опустивши очі вниз.

- Ти мені брешеш, - впевнено промовив хлопець, притискаючи міцніше. - Подивись на мене і скажи правду.

- А якого біса ти вказуєш і кричиш?! Не смій підвищувати на мене голос! Пусти, ти робиш мені боляче! - розлючено гаркнула я, вириваючись.

Дейв забрав від мене руки і я, не озираючись, побігла до вбиральні.

З очей потекли гарячі сльози. Потрібно привести себе у порядок. перш ніж повернутися до друзів.

POV Dave

Я капець, як розлютився через те, що побачив Ані з якимось чужим підозрілим мужиком.

Що він від неї хоче? Чому моя дівчинка поблідла, коли говорила з ним? Це від нього вона отримала смс? І чому ти накричав на неї, ревнивий мудак?

Я мовчки повернувся до Адама у палату. Дивно, але крім самого Адама там більше нікого не було.

- О, брате! Ти повернувся! Я навіть встиг скучити, - сміючись відповів той, думаючи, що я теж підтримаю жарт, але мені було не до того.

- Де пропала Лія? - запитав я, сідаючи біля нього.

- Пішла шукати Аніку, - сказав спокійно друг, а потім, помітивши мій вигляд, запитав: - Що з тобою? 

- Не важливо, - сказав байдуже я, надіючись, що він відстане, але ж ні:

- Розказуй. Я уважно слухаю.

Я стримано розповів те, що бачив, а Адам уважно слухав мене, роблячи розумний вигляд. Під кінець він усміхнувся одними кутиками губ, а я запитався:

- Чому ти смієшся?

- Що, Дейве? До тебе підкралася ревність?

- Та ну тебе. Я тобі серйозно, а ти... - я невдоволено цокнув язиком, але Адам продовжив:

- Та добре-добре, не буду більше. Скажу відверто – раджу прослідкувати за ними. Я впевнений, що тут щось не те. Що Ані, що Лія поводиться дивно. 

- Ти серйозно? - запитав стурбовано я.

- Абсолютно. Якщо не хочеш втратити свою дівчину – потрібно діяти, - промовив той, задумавшись про щось.

- Я не шпигун якийсь, я повинен довіряти Ані.

- Так, і ти довіряєш. Але мені здається, що у неї є причини не говорити тобі це, хоч вона й хоче тобі розповісти про це. Раптом її шантажують? І не тільки її, а ще й Лію. Та ходить біла, як крейда, але каже, що все гаразд.

Я стиснув зуби, напружуючи підборіддя. Було навіть страшно подумати про те, що Ані хтось погрожує. У мені спалахнула ненависть.

- Добре, нам пора. Одужуй, брате, - сказав я, подавши йому руку.

Той зразу відповів мені й ще додав:

- Подумай про те, що я сказав. І, Дейве... Якщо що, ти знай, що я завжди прийду на допомогу.

Я кивнувши йому, вийшов з палати і якраз натрапив на дівчат у коридорі, які йшли до Адама. Зупинивши їх, я сказав:

- Нам пора. Адаму потрібен відпочинок.

Виказавши це, я рушив до машини, а дівчата, переглянувшись, за мною.