Блискавична для ельфа - Марита Полл

— На Олімпі! - не замислюючись відповіла йому.

— А мій брат Один та його валькірії?

— В Азгарді!

— І що з цього виходить?

— Есрамм, місце проживання богів Тедоса? – уточнила я.

— Розумниця! Моя дівчинка! – усміхнувся дід. — Араторне! Бережи мою дівчинку, або відповіси переді мною.

— Навіть не сумнівайся, Целусе! – кивнув Титану темний.

І тут відкрився портал, через який вийшов змарнілий і немов божевільний чоловік. Ельф. Світлий. На вигляд не дуже молодий.

Він окинув зал затуманеним поглядом. Затримав його на розгубленому Аранелі, потім перевів на нас із Араторном.

— Нікчемне хлоп'я! - вигукнув божевільний ельф. — Я не дозволю темному, сісти на мій трон! - і кинув у Араторна меч. Час ніби зупинився.

Меч дзвенів від магії. Зачарований, здогадалася я. А меч стрімко наближався до мого тепер уже чоловіка.

Зап'ястя обпалило вогнем, і навколо нас затьмарилася темрява.

— Не бійся! - прошепотів мені Араторн.

Потім щось засвистіло і запахло горілою плоттю.

— Батьку! - заревів у розпачі Аранель.

Темрява навколо нас з Араторном розвіялася, і нам відкрилася страшна картина.

Аранель сидів на підлозі і тримав на руках тіло божевільного ельфа, а у того в грудях була величезна, випалена дірка.

— Врятуй його! - звернувся Аранель до Касандри. — Ти ж маг Життя!

— Я маг Життя, а не богиня! Твоє звернення не за адресою. Дотого ж, навіщо мені рятувати того, хто віддав наказ мене стратити? - відповіла вона.

— Благаю вас! – Аранель глянув на присутніх богів. — Поверніть його!

— Його година настала ще двадцять років тому, але він відстрочив свою смерть, запропонувавши іншу душу. - відповів Хенус, бог потойбічного світу. — Я давно на нього чекаю у своєму царстві, і зараз не відпущу.

— Що значить, запропонував іншу душу? – вийшла вперед королева Версала.

— Він уклав угоду з Наруном, богом смерті. Коли Аратнель був на порозі смерті, він запропонував Наруну життя свого брата. Але тому, ще судилося прожити довге життя, він прискорив його смерть. – пояснив Хенус.

— Він убив Арабуса, щоб відстрочити свою смерть?! - зблідла Версала. — Ця тварюка, вбила мого Арабуса!

— Собаці, собача смерть! – виніс вердикт Уран. І це прозвучало так по земному, що я посміхнулася.

— Це ти у всьому винна! - підскочив Аранель, відкидаючи від себе тіло батька і прямуючи в мій бік. — З твоєю появою, на мою сім'ю звалилося прокляття.

— Охороно! - крикнув Араторн.

Охоронці скрутили Аранеля.

— Не так швидко, люба! - почула я за спиною незнайомий голос і обернулася.

Незнайома мені дівчина у плащі, через який можна було побачити оголене тіло, тримала за руку з ножем, Десну. Судячи з близькості та напрямку ножа в мою спину, Десна намагалася вбити мене.

— Охороно! - знову вигукнув Араторн. — У в'язницю, обох! А завтра ці двоє одружаться.

Що? Араторн вирішив одружити Десну та свого брата?

Оце так поворот! Але хто я така, щоб заперечувати рішенню короля? Справжнього Короля!

Так стоп! Це ж я тепер королева? І вийшла заміж за коханого?!

З глузду з'їхати!

А може, я знову заснула і мені все це наснилося?

Зрозуміти чи додумати не встигла. Мене накрила темрява.

***

Опритомніла я у своєму ліжку, а поруч сиділа незнайомка, яка зупинила Десну. Тільки зараз вона була одягнена не в плащ, на голе тіло, а в просту синю сукню. Здається, я таку бачила у Лейли.

— Нарешті ти прийшла до тями! А то я вже подумала, що й цієї ночі мені не світить погуляти садом.

— Гуляти садом уночі? - здивувалася я. - Хто ти? І мені здається, що я маю подякувати тобі, за те, що врятувала мені життя!

— Це я маю дякувати тобі, що подарувала мені це саме життя! - усміхнулася незнайомка.

— Я подарувала тобі життя? Нічого не розумію...

— Перший поцілунок народженого бога! Це спрацювало, Татіє!

— Ем... Дженні? – я уважно розглянула дівчину. Нічого не говорило про те, що це моя гірська кішка, тільки очі... Очі були ті самі. Точніше погляд.

— Так це я! – весело підтвердила дівчина. — Через те, що відбувалося, ти не звернула уваги, як я перекинулась. Добре мій Квіл був поруч. Він стягнув із найближчого стражника плащ, і укутав мене в нього.

— Твій Квіл? - я вигнула брову. — Я чогось не знаю?

— Ну як сказати?! Може, якби ти прокинулася пізніше, а не через три дні, то, можливо, у нас були б уже кошенята!

— Три дні? Я проспала три дні? - скрикнула я підводячись, але закружляла голова і я знову впала на подушку.

— Тихіше, ти! - шикнула на мене Дженні. — Темрява Араторна сильна. Вона резонує із твоєю божественною силою. Але думаю це скоро пройде.

— Почекай! В якому сенсі, темрява Араторна? Вона у мені?

— Звісно! Як і твоя магія у ньому. Ви поділилися один з одним своєю силою.

— Тобто, Араторн теж, валяється непритомний?

— Ні, з Араторном все гаразд. Він сильний. А ти, не встигла прийняти божественну силу і опанувати її, як одразу отримала ще й темряву чоловіка. Не кожний таке витримає, але ти сильна. Сильніша за наших богів.

— І щоб це означало?

— Ти як Целус. Та ви навіть вищі за наших богів. І коли посуха була на Тедосі, вони нічого не могли вдіяти. Лише коли в наш світ прийшов Целус, погода стала незмінною. Дощі, яких не було тисячу років, пролилися на вдячний ґрунт. Почали відроджуватись ліси, річки, тварини.

— Ти так кажеш, наче сама все це бачила та пережила.

— І бачила... І пережила. Я народилася за часів страшної посухи. Коли прийшов Целус, мені виповнилося 15 років.

— Що? Але як? – я не могла повірити почутому. З книг, що я прочитала, ні перевертні, ні перекрути, стільки не живуть. А зі слів Дженні виходило, що їй не одна сотня років.

— Мені було кілька років від роду, коли мій кузен спокусив доньку Верховного Піднебесних. Ідіот! Прокляття не дає нам постаріти і померти. Але наші діти змогли вирости, хоч ми й не могли мати своїх дітей. У нас з того часу взагалі не народжувалися діти.