Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Йовіла поклала долоню на вітанове плече. Він затнувся і замовк. 

 – Не варто. В мене є перстень і дзеркало – вони можуть захистити мене. А я.. я не можу покинути це зараз, розумієш? Я зайшла надто далеко. І я хочу справедливості. І помсти, звісно. До того ж кінець відбору вже на носі. 

 – Я не можу ризикувати! Не тобою, розумієш? – Вітан стиснув щелепу. – Я… ціную тебе, і ти мені подобаєшся – і це вже не кажучи про те, що ти сестра мого найкращого друга. 

Йовіла завмерла у руках Сорена, але той ще не закінчив. 

 – Я дуже хочу покликати тебе на побачення, коли усе закінчиться. Хочу відвести тебе в театр, пройтися з тобою за руки центром міста – але все це можливо, тільки якщо з тобою все буде гаразд. 

 – Я не беззахисна, Вітане, – відізвалася Йовіла. – Те, що в мене немає магії, не робить мене слабкою. Я все ще чудово вмію бити кулаками. 

Вітан засміявся, але Йовіла ні. Вона говорила серйозно. 

 – Я не жартую. Я можу себе захистити. І я вже частина всього цього, тож не збираюся тікати. Через тебе теж. Я теж хочу тебе захистити. І переконатися, що з тобою все буде гаразд. 

Йовіла бачила все розмито і блідо, але все ж помітила, що очі Вітана на мить розширилися, наче він був здивований почути це від неї. Наче він не думав, що також подобається Йовілі. 

 – Я зараз маю сказати дещо, – почала вона. – І я сподіваюся, ти вислухаєш мене до кінця. 

Вітан нічого не говорив. 

 – Коли ми тільки зустрілися, я не звернула на тебе багато уваги – здебільшого, певно, через той артефакт, що змінює твою зовнішність. Але варто було поговорити з тобою кілька разів, і я вже тоді зрозуміла, що ти незвичайний. Ти мені не подобався тоді – взагалі ні; але ти вмів дратувати, причаровувати і через тебе мені довелося більше старатися і стрибати вище голови. Ти кинув мені виклик, і мені це сподобалося. А потім… Потім я помітила, який ти уважний, як ти дбаєш, як відповідально ставишся до усього, за що берешся. Те, що я у тебе закохалася, було тільки справою часу. 

Йовіла замовкла на пару митей. До того слова вирували в ній і вона хотіла виплеснути їх усі, але зараз, вперше за багато років, вона не знала, що сказати. 

 – Я… – почав Вітан, але Йовіла його перебила. 

 – Зачекай. Я ще не закінчила. – Вона зібралася з думками і склала докупи усю невелику кількість аргументів, що мала. – І через те, що я в тебе закохана, я тебе не покину. Я допоможу тобі розкрити змову. І до того ж Амелія їде, а тобі все ще потрібна своя людина серед наречених. І цією людиною можу бути я. 

Вітан завагався; це тривало всього мить, але Йовілі було і цього досить, щоб помітити, тож вона продовжила ще гарячіше. 

 – Я впевнена, що котрась із них зізнається. Я переконана у цьому. Не можна вбити трьох дівчат і ходити, як ні в чому не бувало. Я знаю кожну з тих, що лишилися, і зрозумію, якщо щось буде не так. Я тобі потрібна тут. 

Артефактор здався. Лінія його плечей опустилася, а руки розслабилися. 

 – А як же Яр? Він на це нізащо не погодиться, – це була остання, зовсім невпевнена спроба захисту. 

 – А що Яр? Не думаю, що він може мною керувати. 

На цьому все було вирішено. Йовіла знала, що з Яром доведеться ще говорити. Певно, він не здасться так само легко, як Вітан – він вже знав, де треба натиснути і що сказати, щоби підмовити Йовілу на щось. Але вона все ще була зла, і вже вмовила Вітана – а поодинці їх боятися не доводилося. 

 – Ти.. справді маєш на увазі все, що сказала? – Вітан дивився на неї з надією, яку Йовіла і не думала у ньому побачити. 

 – Звісно, – сказала вона, торкаючись його долоні. – Я слів на вітер ніколи не кидаю. 

Вітан підняв другу руку і поклав її Йовілі на щоку. Дотик був такий м’який і ніжний, що вона заледве його відчувала. Він дивився на неї зблизька, і Йовіла з подивом відчула, що червоніє, нехай і зовсім трохи. 

Артефактор провів долонею далі, заправляючи неслухняне пасмо їй за вухо. Шкірою Йовіли пробігся табун маленьких мурашок. 

 – Можна тебе поцілувати? – тихо запитав він. 

Замість відповіді Йовіла сама нахилилася до його губ. 

Поцілунок тривав всього кілька митей – але навіть якби вони цілувалися годину, Йовілі би й того було замало. 

 – Я теж закоханий у тебе, Йовіло, – прошепотів Вітан прямо біля її лиця. – Я міг цього не розуміти, але я закохався у тебе ще тоді, коли вперше побачив на балу. 

Йовіла не стала нічого говорити. 

Місяць визирнув на небо тільки через кілька годин. 

 – Пора повертатися? – наче й запропонував, але й наче і запитав Вітан. Вони сиділи біля озера – але з іншого його краю, щоб із вікна їх випадково не могли побачити ані принц, ані королева. 

Йовіла напружилася. Думка про те, щоби знову бути у гуртожитку з дівчатами, їй не подобалася. Там вже не було Амелії, яку потрібно було втішати; але там був невидний дух Селестії, і Йовілі би всю ніч здавалося, що та дивиться на неї, і дивиться із звинуваченням. Ні, вона не могла повернутися.