Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – Хтось наклав ілюзію, – зрештою згадала вона. Яр і Вітан водночас обернулися до неї. – Невже вам не сказали? Амелія помітила, що щось не так дорогою назад. Але… Селестії ніде вже не було, та ми ніби… ніби чули її тут і там, і здавалося, наче ми її бачили. Але вона вже була.. вже була мертва. 

Йовіла знову почала плакати. Це були сухі, огидні сльози з гиканнями і схлипуваннями – цього разу викликані навіть не стільки горем, скільки рефлексом, який наче спрацьовував на одну тільки згадку імені Селестії. Всередині Йовіли не залишилося і краплі рідини, і вона дуже сумнівалася, що зможе по-справжньому заплакати найближчим часом, але спазми не припинялися, і вона трусилася всім тілом, не знаючи, як це зупинити. 

Вітан знову опинився поруч. Втім, цього разу його обійми не працювали так, як раніше – у Йовіли наче відкрилося друге дихання для плачу, і істерика не припинялася. Краєм ока вона помітила розгубленого брата, який стояв поруч і не знав, що йому робити, і тільки погляд на його стурбоване лице повернув Йовілі дещицю самовладання. 

 – Мені потрібно прогулятися, – сказала вона, намагаючись вдихнути повні легені повітря. Це було зовсім не так просто, як зазвичай. Йовілу перетрушувало від однієї думки про те, що зараз доведеться повернутися до гуртожитку, де дівчата знову почнуть звинувачувати одна одну, пригадуючи найменші слова і рухи, які ті робили раніше. 

Сонце над ними почало повільно хилитися до заходу, осяюючи верхівки дерев навіть не помаранчевим, а багряним світлом. Багряним, як кров. 

 – Одній не можна, – почав Яр відразу ж. Він виглядав категорично, і мав один з тих поглядів, який говорив, що краще з ним не сперечатися. Втім, Йовілі і не довелося. 

 – Я супроводжу тебе, якщо ти не проти, – запропонував Вітан, галантно простягуючи руку. Йовіла з великим полегшенням вхопилася з неї. Повітря в альтанці наче застоялося і наповнилося чимось неприємним, і вона не хотіла тут бути і на хвилину довше необхідного. 

Вона обійняла брата побіжним жестом, клюнула його в щоку, наче на мить забула, що все ще його не пробачила, і після цього швидким кроком гайнула геть. Вітан заледве за нею встигав. 

*** 

Сповільнилася Йовіла тільки тоді, коли широка стежка під її ногами перетворилася на вузеньку стрічку прим’ятої трави. Вона би бігла і далі, але це вже було складно – довга сукня плуталася під ногами, і ліс ставав все темнішим. Доводилося йти повільно, та ще й намагатися розгледіти, куди вона ступає. 

 – Зачекай, Йовіло. Не біжи, – попросив її Вітан якраз після того, як йому довелося ловити її за лікоть, щоб вона не полетіла носом у землю. Йовіла спинилася. Всі ті сили, які вона відчувала до того, раптом зникли, і їй довелося зосередитися на тому, щоби просто стояти на ногах. 

 – Я не біжу. Не біжу, – прошепотіла вона. Але як тільки вона зупинилася, думки, від яких Йовіла намагалася втекти, почали її наздоганяти. Це їй зовсім не подобалося. – Розкажи мені щось. 

 – Що? – запитав Вітан, стаючи біля неї та закладаючи її руку у свою долоню. 

 – Що завгодно. Щось. Я просто не хочу… Не можу… Сил вже немає думати про Селестію. 

Сонце з-за дерев закотилося вже за горизонт і зовсім зникло, осяявши їх останнім каламутним, як і весь цей день, променем. Такого темного вечора Йовіла не могла пригадати за все літо – як наче природа розуміла, що сьогодні не час для красивого заходу сонця, не час для яскравого місяця і зірок – і все це зникло, залишивши безхмарне, але темне небо. 

– Ну тоді… Є одна річ, яку я мушу тобі розповісти. Навіть не одна – з десяток речей, насправді. І всі стосуються відбору і змови. Чи це буде хороша зміна теми? 

За відсутністю інших пропозицій Йовіла кивнула. Вони заходили все далі в гущавину чи то гаю, чи то лісу, і вже давно навіть не йшли по прим’ятій траві, а самі витоптували нову стежку. 

 – Давай. Що, нарешті розкажеш мені, чому хтось хоче, щоб наш чудовий принц не сів на трон? 

Вітан серйозно кивнув. Сам він ставився до принца так, як тільки можна ставитися до дурного, наївного і молодого родича, на якого ти не маєш особливого впливу, але який постійно впливає на твоє життя. 

 – Відбір був небезпечним і раніше, але я не міг уявити, наскільки. І наскільки він небезпечний саме для тебе. 

Про це Йовілі вже якось говорив Яр. Говорив, але нічогісінько не пояснив. 

 – Розумієш, якби я знав, у якій ти небезпеці, я би ніколи не просив тебе допомогти мені. Я би нізащо не став так ризикувати, – Вітан зазирнув їй у очі, і в них палала щирість. Йовіла і не думала сумніватися у його словах. 

 – То в чому річ? – нетерпляче запитала вона. Їй починало набридати, що всі навколо говорять загадками, але ніхто не може пояснити до пуття, що ж відбувається. 

Вітан заговорив не відразу. Вони пройшли ще трохи у важкій мовчанці, поки він наче зважувався на щось непросте. 

 – Принц дуже слабкий, – зрештою сказав він. – Він не помирає, не подумай. Просто магії в нього – всього кілька крихт. Він заледве може створити кулю вогню у руці – і це поки що найслабший представник королівського роду. 

Йовіла не стала сперечатися про слабкість принца – сама вона не могла створити на долоні і іскри, проте до королівської родини, певно, були зовсім інші вимоги.