Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – Прокидайтеся, дівчата, встаємо! – панна Орс сплеснула долонями, і цього разу штори відкрилися самі собою, пропускаючи до кімнати ранкові промені. Дівчата не ворушилися ліниво, як бувало раніше, а прокинулися миттю – і не дивно після того, що трапилося вчора. 

Панна Орс зачекала лише хвильку, і після цього бадьоро продовжила:

 – Сьогодні на нас очікує нове і останнє випробування! Її величність переконана, що чекати довше не має сенсу – особливо враховуючи смерть бідолашної панни Лейг… – панна Орс нанесла на лице скорботний вираз – рівно на таку кількість часу, щоб виразити повагу дворянці не надто давнього роду. – Тож сьогодні ми вже завершимо відбір. Чи можете ви собі це уявити? 

Кілька дівчат похитали головами, кілька – покивали, і панна Орс задоволено продовжила: 

 – І вам, звісно ж, хочеться дізнатися все про наступне випробування, так? 

Тут вже кивки були набагато більш злагодженими. Сама Йовіла сіла рівніше. Вона мусила пройти це випробування – щось їй підказувало, що це її єдина можливість залишитися у палаці на випадок, якщо вбивця ніяк не проявить себе до вечора. А вона знала, що вбивця залишиться. Коли ти вбиваєш трьох людей для того, щоб не дати принцу одружитися, ти не сходиш із дистанції у самому кінці. 

Серед трьох останніх учасниць конкурсу мусила бути вбивця. Вбивця і Йовіла. Вона мусила викластися на повну. 

 – Ви ж знаєте, весь цей відбір – це свого роду перегони, – лукаво почала панна Орс. – І ви весь цей час намагалися обійти одна одну, і все королівство робило на вас ставки. І ось нарешті настав час останнього забігу, – Йовіла почала розуміти, до чого хилить панна Орс, і це їй анітрохи не подобалося. – Тож вашу долю сьогодні визначать… скачки на конях! 

Поряд із собою Йовіла почула кілька перешіптувань, розслаблені видохи і схвильоване глитання слини – останній звук видала вона сама. 

Йовіла вміла їздити верхи – зрештою, жодна дворянка не могла уникнути уроків верхової їзди. Але Йовіла впиралася ним так, як могла, і відлинювала за кожної-ліпшої нагоди. 

А востаннє вона бачила коня не в упряжці з каретою і взагалі років з шість тому. Шансів у неї, прямо кажучи, було зовсім небагато. А зробити з цим вона могла ще менше. 

 – Випробування відбудеться ще до обіду. А потім… Потім королева влаштує бал для трьох фіналісток, і на ньому зберуться ваші родичі. Приємно ж буде побачити родину через цілий місяць розлуки, чи не так? 

Йовіла застигла на місці. Якщо і були у світі люди, яких вона хотіла бачити менше, ніж своїх батька і матір, то Йовіла не могла собі їх уявити. Її втеча з баронського маєтку не була спонтанним рішенням; це був план, який вона виношувала роками, і який втілювала без краплини сумнівів. Залишатися там було нестерпно. І тоді Йовіла сподівалася, що вже ніколи їх не побачить. 

Але Йовіла вже була дорослою, так? Їй вже було не шістнадцять, вона вже мала роботу, житло, вона знайшла Яра; вони не могли забрати її назад чи хоч якось впливати на її життя. Йовіла могла з ними зустрітися. 

Вона знову глитнула, і слина застрягла посеред горла гірким вологим клубком. Цей день не міг принести ще гірших сюрпризів. 

 – Тож готуйтеся, йпанянки! До вечора вас залишиться тільки троє – і лише від вас залежить, хто саме це буде. 

Панна Орс відбула, і тоді в гуртожитській кімнаті знову піднявся ґвалт. Йовілі здавалося, що у цій кімнаті якимось чином порушені усі можливі закони передачі звуку і всього подібного – що менше ставало дівчат, то гучнішими ставали голоси, і то складніше було розібрати кожне окреме слово у загальному шумі. 

 – Як ти, Йовіло? – Акулина присіла поряд із нею на ліжко і обережно поклала їй на плече руку. Йовіла неочікувано для себе сіпнулася. Вона підняла очі на ельфійку та спробувала подивитися на неї іншими очима – очима Вітана, який підозрював її у трьох бездушних вбивствах. Виходило кепсько. 

У погляді Акулини вона бачила щиру стурбованість, а її мова тіла була нічим іншим, як чистою прихильністю. Ні, все це були дурниці. 

 – Нормально. Тримаюся. А ти? 

Йовіла встала з ліжка і дістала з комода свою крихітну валізку. Вона тільки сподівалася, що склала тоді із собою хоча би одні штани, бо інакше вона і не уявляла, в чому буде скакати верхи. Коли Йовіла збиралася на відбір, вона намагалася втиснути до свого багажу якомога більше спідниць і суконь, і навіть подумати не могла, що їй тут знадобиться костюм для верхової їзди. 

 – Я теж… Але це непросто. І це випробування… Мені здається, нас намагаються якомога швидше позбутися. І закінчити весь відбір. Щось мені підказує, що ми все ще у небезпеці… 

Йовіла повільно кивнула. Заперечувати це не мало жодного сенсу. 

 – В тебе є якісь підозри? – стиха запитала Йовіла, нахиляючись до голови Акулини. Та подивилася на Йовілу широко розкритими очима. 

 – Ти справді думаєш, що це хтось із дівчат? – запитала вона скептично, але не зуміла приховати у голосі нотку переляку. 

 – Ну, не те, щоби прямо думаю… – протягнула Йовіла, відводячи погляд. – Але це могло би бути правдою, так?

Акулина похитала головою. 

 – Не знаю, не знаю… Подивися на наречених – я не думаю, що хоч якась із них справді на це здатна. Вони ж… ну, такі самі, як і ми.