Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – То й що? Через це він не може правити? – запитала Йовіла. На її пам’яті жоден із монархів не мусив демонструвати нікому силу своїх чарів. Та й вона дуже сильно сумнівалася, що для підписування указів та підвищення податків Еріку доведеться створювати хоч якусь кількість вогняних куль. 

 – Може. Звісно ж, може, – спокійно відізвався Вітан. Він махнув рукою, і Йовіла відчула, що повітря навколо них згущується. Вона все ще чула все, але наче через широку стіну з води. – Це щоби нас не підслухали. Я не маю права говорити тобі те, що скажу. Але… Я відчуваю відповідальність, і це я втягнув тебе у все це. До того ж, – Вітан замовкнув всього на мить. – Я знаю, що можу тобі довіряти. 

Якби Йовіла щось пила у цю мить, вона би захлинулася. Їй лестило, що Вітан їй вірив – ось тільки сама вона не могла пригадати жодної миті у своїй поведінці, яка могла би наштовхнути його на подібні думки. Зрештою, вона прийшла на відбір для того, щоб шпигувати за нареченими. 

 – Отож… – м’яко підштовхнула вона. Йовіла розуміла, що відбувалося щось дуже серйозне, і ось тепер – коли Вітан готувався розповісти їй королівську таємницю – тепер вона і справді почала перейматися. 

 – Ти, можливо, ніколи не цікавилася магією королівського роду, – почав Вітан. Йовіла подивилася на нього здивовано. 

 – Що ти маєш на увазі? 

 – Я говорю про чари, які передаються у королівському роду з діда-прадіда. Вони… Благословенні богами. 

 – Справді? – чомусь Йовіла дуже сильно у цьому сумнівалася. Вона дуже мало знала про магію, але навіть цих знань було цілком достатньо, щоб розуміти – ніякої особливої магії бути не могло. Існували надзвичайно складні способи її використовувати – і тоді можна було досягти справді видатних речей; але особливої магії не було. Щонайменше, вона про неї не чула. 

 – Не думаю, – через мить відізвався Вітан, легко посміхаючись. – Це скоріше легенда, яку королі зрощували і зміцнювали із кожним поколінням. І магія нашого роду і справді була – і є – сильною. Ось тільки у Ерікового прадіда окрім сина була і старша донька – моя бабуся. Більшість сімейної магії дісталася їй… 

Йовіла не була здивована. Таке явище було неймовірною рідкістю – коли чари діставалися у надзвичайно великих, несподіваних кількостях старшій дитині – і все це наче за рахунок молодшої сестри чи брата. Та що там “наче” – чаклуни вже кілька років як довели, що так воно й було. Магія грала у свої дуже дивні ігри, і далеко не завжди вони могли їх зрозуміти. Саме це трапилося із нею та Яром. Втім, Йовіла не жалілася – вона чудово жила і без чарів. 

Вітан тим часом продовжив:

 – Я – теж нащадок короля. Але трон передався синові, а потім його синові – і ось вже Ерік принц, а магія у цій частині роду продовжує згасати. А її потрібно передати далі за будь-яку ціну; щонайменше, на цьому наполягає королева. 

Йовіла підняла брови. Вона поки що нічогісінько не розуміла. 

 – Навіщо передавати слабку Ерікову магію?

 – Інакше його нащадок не буде законним спадкоємцем трону. І тоді змови почнуться знову. Не пройде і кількох років, і так Еріка, а разом з ним і її величність, вб’ють. 

В голові Йовіли щось почало прояснятися. Як наче темні хмари, що закривали для неї загальну картину, нарешті почали розходитися. 

 – То ти хочеш сказати, що Еріку навмисне підбирають слабку наречену? Щоби її магія була ще слабшою? – запитала вона повільно. 

Вітан кивнув – Йовіла у темряві ледве помітила цей рух. Тепер усе починало ставати на свої місця. І те, що з відбору швиденько повикидали усіх чаклунок, і тих дворянок, що добре зналися на чарах і артефакториці… І навіть ці вбивства. Селестія точно чаклувала кепсько – Йовіла все ще пам’ятала, як вони з нею просили герцогиню зменшити їхні речі; Лана молилася мертвим богам, але, здається, була обділена їхньою благодаттю. А Елла… Йовіла не знала, чи мала та в собі бодай дрібку магії взагалі.  

 – То ти не знав, що з мене кепська чаклунка, так? – запитала Йовіла, схиляючи голову набік. Їй самій завжди здавалося, що відсутність у неї магії очевидна. 

 – Як я міг? Ми проводили випробування за випробуванням, щоб відсіяти сильних чаклунок, а ти заледве проходила. 

 – Про що це ти? – Йовіла насупилася. Вона не могла пригадати, щоб хтось перевіряв їхні чари. 

 – Той перший конкурс, де ви мали побороти свої страхи. Це ми із Яром придумали – ви кидали туди свою волосину, і артефакт починав живитися вашою ж магією. Що сильніша магія, то краща ілюзія, і то важче її побороти. Так вдалося викинути Лізаветту, і ще кількох справді сильних дівчат… Але ти виглядала так, наче тобі справді доводилося боротися із видінням. 

Йовіла похитала головою. 

 – За кілька днів до того я перетнулася з Яром, але не впізнала його. А потім я побачила спогад про нього, але в дитинстві, і він сказав ті самі слова… Дурні, насправді, все ще не розумію, про що він думав. І я просто була дуже спантеличена і налякана – ото й все. 

 – Я… не знав, що в тобі немає магії. Це надто небезпечно – ти цілком можеш стати наступною жертвою, якщо не покинеш випробування прямо зараз. Я боюся за тебе, Йовіло. 

Вона ледве бачила силует Вітана у вечірніх сутінках, але його голос звучав м’яко і схвильовано, тож вона цілком могла уявити собі вираз його лиця. Вітан дивився прямо на неї своїми світлими чарівними очима, і вони нарешті були так далеко від усіх інших.