Втікачка з Сутінкового світу - Марина Сніжна

Ось ніколи не думала, що вампіри можуть так червоніти! Хоча Кріспіна все ж таки ще не вампірка повною мірою. Я ж ледве приховала посмішку.

– Я його якось бачила на змаганні танцюристів на одному з балів, куди мене водив Хіртій Барате, – довірливо знизивши голос, повідомила вона. – Асдус ще тоді справив на мене сильне враження!

– Розумію. Справити враження він може! – хмикнула я.

– Ось як відчував, що все-таки варто перехитрити одного білявого недотепу і піти за вами, – почувся з-за найближчих дерев насмішкуватий голос. – Стільки цікавого про власну персону почув!

Ми з Кріспіною одразу ж підхопилися, збентежено дивлячись на усміхненого Асдуса, який вийшов з-за дерева. А за ним ще й Енній!

Я мимоволі зраділа, що до обговорення демоніта справа не дійшла. Інакше осоромилася б на повну!

– Ви що нас підслуховували? – обурилася я.

– Так, – без жодного натяку на докори сумління відгукнувся Асдус.

Енній же спробував виправдатися:

– Ми просто вас шукали. Почули голоси. Вирішили спочатку переконатись, що це ви. Ну, і частину вашої розмови випадково почули.

– Я впевнена, що ти взагалі ні до чого, – поспішила я його заспокоїти. – Напевно, піти за нами – це була ідея Асдуса?

Той навіть заперечувати не став і, виблискуючи білозубою посмішкою, наблизився до нас. Потім безцеремонно обійняв за плечі обох і, по черзі метнувши на нас лукавий погляд, сказав:

– Дівчатка, я тільки радий буду загладити свою провину! Як вам похід до одного розважального закладу сьогодні вночі?

У Кріспіни одразу очі загорілися. Хоча, не думаю, що їй так вже закортіло повеселитися. Швидше, це через те, що саме Асдус запросив.

– Я б не проти, – зізналася я, мимоволі посміхаючись у відповідь. Все ж таки було в цьому чарівному нахабі щось таке, що на нього неможливо було довго сердитися. – Але Кадор з мене очей не спускає.

– Кадора я беру на себе! – весело відгукнувся рудий.

– А Енній теж піде? – наче між іншим запитала я, дивлячись на демоніта, який теж підійшов до нас. Він знову мені посміхався, і життя здавалося прекрасним!

– Звичайно, – відповів він сам, і я відразу кивнула.

– Тоді я не проти.

– Чудово! – Асдус притис нас до себе так, що ми мимоволі верескнули і розсміялися.

Потім підморгнув Еннію.

– Що ж, тоді ходімо готувати стратегічний план, як усунути з дороги Кадора, братику!

Щойно ми залишилися самі, Кріспіна вчепилася в мою руку і захоплено вигукнула:

– Він чудовий, правда?

Я похитала головою.

– Я б підібрала для нього трохи інші слова. Нахабний та самовпевнений.

– А мені це навіть подобається, – мрійливо посміхаючись, відгукнулася Кріспіна.

Я хотіла ще щось сказати, але наше усамітнення знову грубо перервали.

– Щойно з цього боку йшли Асдусціас з демонітом, – відразу заявив Моль, виходячи з-за дерев і свердлячи мене підозрілим поглядом.

Білява особа, яка висіла на його руці, уїдливо нам всміхнулася.

– Вони, напевно, щось замислили!

Я швидко збудувала в голові бар’єр, докладаючи всіх зусиль, щоб ні на що не відволікатися.

– Навіть відповідати на це не буду, – зневажливо зауважила я. – Ходімо звідси, Кріспіно. Бачу, нам все одно нормально погуляти не дадуть!

Сподівалася, що вона зараз теж побудувала в голові бар’єр.

Ми швидко просувалися по доріжці, і я спиною відчувала погляд Молі, який разом з Егерією йшов слідом за нами. Треба якось відв’язатися від нього, поки в мої думки не проник.

– І довго ти ще за мною ходитимеш? – не витримала я, коли ми вже увійшли до будинку і Кріспіна поспішила зникнути з поля зору.

– Вважай, що я до тебе приклеєний, – усміхнувся Кадор.

– Слухай, тобі ж самому явно не приносить задоволення моє товариство! Може, не псуватимемо одне одному життя? – вирішила я звернутися до його розуму і укласти хоча б крихке, але перемир’я.

Проте одразу зрозуміла по нахабній усмішці, що він таки задоволення отримує. Садистське! Знає, наскільки мені неприємне його товариство, і спеціально погіршує ситуацію. Щоб мені ще більше допекти.

– Чума на твою голову, Кадоре! – розлютилася я і попрямувала до сходів, бажаючи піднятися до своєї кімнати.

– Чума мені не страшна, – крикнув він мені услід.

Швидко озирнувшись, я побачила, що він розлучився з білявою особиною і прямує за мною. У голові промайнула нерадісна підозра.

– Сподіваюся, ти йдеш до своєї кімнати? – запитала я.

– Ні, крихітко, до твоєї!

– Слухай, це вже занадто!

– Ага, Атію потім свої претензії висловиш.

– Не думаю, що він давав тобі розпорядження стирчати у моїй кімнаті!