Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

 Майже годину поспіль ми бродили по дивному саду, оглядаючи ряди розкішних рослин, чудових і незвичайних, і говорили про все на світі, наче давні знайомі. Я розповідала про своє дитинство, про батьків та подруг, Рохерт Веллс – про те, які світи існують поза межами Чумацького шляху, про те, як влаштовано Всесвіт по той бік Чорної діри. Я слухала його та дивувалася, як може бути так легко і просто у спілкуванні з хлопцем, не доводилося підлаштовуватися, щось вигадувати, бо я була такою, як є, і це неймовірно втішало.

Нарешті ми підійшли до арки, густо обплутаної розкішними стеблами троянд.

Рожеві й кремові квіти утворювали певну подобу вінка, а листочки поблискували від роси, що по них стікала, немов діаманти.

- Неймовірно красиво! – із захватом вигукнула я, спостерігаючи, як над аркою з'являється веселка.

Раптом щось потягло мене за вбрання. Спочатку почали злітати штани.

- Ой що це? – із зусиллям їх утримуючи, я благаючим поглядом поглянула на Рохерта Веллса.

- Розслабся. Це привиди, вони тебе переодягнуть. Довірся їм. І якщо соромишся - я відійду вбік та покурю.

- Ти палиш? - здивувалася я, бо жодного разу ще не бачила, щоб цей хлопець тримав у роті цигарку.

- Іноді. У мене для того є люлька із розслаблюючою сумішшю трав та грибів. Я люблю вдихати цей дим, і роблю це у най-хвилюючі моменти.

- Гм… чому ж ти хвилюєшся тепер?

- Тому що - це наше з тобою весілля.

- Весілля?.. – відкривши від подиву рота, я добровільно віддалася в невидимі руки привидів, що, спочатку роздягнувши, почали повільно наряджати мене у весільне вбрання.

 Спочатку був мереживний пояс, до якого прикріпили шовкові панчохи. Ноги начебто самі собою піднімалися, натягуючи їх. Потім мене обійняв бюст без бретельок, що защібався ззаду. Весільна сукня була легкою і невагомою. Вона опустилася на мене крізь голову, немов купа лебединого пуху, що розвіявся довкола.

Помітивши, як біля моїх ніг повільно опустилися оксамитові туфлі, я в них вступила. А потім відчула, що моє волосся покриває фата. Вхопивши під лікті, невидимі сутності підняли трохи вгору мої руки - і я побачила на своїх пальцях ажурні рукавички. Там, де до пальця прилягав перстень, був крихітний отвір, так що камінь опинився зовні.

Нарешті на груди лягло кольє, що аж іскрилося від дорогоцінного каміннями.

- Нарешті вже все? – глибоко вдихаючи та видихаючи через хвилювання, запитала я, коли мене залишили у спокої.

- Ти неймовірно гарна, Насте, - почула позаду себе до болю знайомий голос, а повернувшись, побачила своїх батьків. Вони сиділи на стільцях, що коливалися просто в повітрі; посміхаючись, мама з татом дивилися на мене.

- Ой, тату, мамо! – радісно кинулась я їм назустріч. - Але як же так? Ви ж начебто мали зникнути з кінцями? Ви не виходили зі мною на зв'язок… а тепер? Як так вийшло, що ви опинилися тут? Тепер ми мешкатимемо поблизу?

- На жаль, ні. Ми прибули лише на хвильку, - сходячи зі стільця, тато простягнув мені руку, на яку я обперлася, як личило нареченій.

Цієї миті залунала чарівна музика, і хоча ми були в саду, акустика стала такою, ніби ми знаходилися у величезному католицькому соборі, або в гучному переході метро – вночі, коли там немає нікого. Відбиваючись від стін, звуки проникали мені просто до серця. Пригадуючи, усе що сталося, я не втрималася від сліз, вони рясно закапотіли по моєму обличчю. Розставивши руки для обіймів, я підійшла до мами.

- Ну що ти, не потрібно так побиватися, - прошепотіла та, схиляючись мені до вуха, а потім, не встигла я сказати, що дуже розчулена зустріччю із нею та татом, додала щось дуже дивне: – Це ж не на все життя.

- Тобто?.. - здивувалася я, помічаючи, що ми стоїмо просто перед входом в арку, за якою було влаштовано вівтар.

- Просто… Я про те, що свобода найважливіша, і якщо тобі буде некомфортно у цьому шлюбі із демоном, ти завжди можеш із ним розлучитися.

- Але, мамо! — заверещала я, опускаючи свою долоню у простягнуту до мене руку Рохерта Веллса і відпускаючи лікоть тата. — Це що, ти промовляєш мені оце… замість благословення?

- Це і є моїм благословенням, - сказала мама, підморгнувши. – Ми з твоїм татом, між іншим, разом уже майже двадцять років і, як бачиш, усе гаразд. Але ж твоя бабуся сказала мені точно те саме, коли я виходила заміж за мого Володика.

- Справді?.. Трохи дивна родинна традиція, проте якщо не вважати за пророцтво… Що ж, нехай так і буде: свобода – найважливіша.

Ступивши під весільну арку, я раптом відчула, як по шкірі побігли мурашки - адже за нею був не просто простір, який я щойно бачила, а – неймовірно висока зала храму, і посередині - велична Ельміра Кра. В руках чаклунка тримала терези, і ми із моїм  майбутнім чоловіком разом ступили в одну із золотих шальок. Тремтячи від хвилювання, я спостерігала, як ми підносимося вгору, під самий купол, де ясно сяяла синя зірка.

- Чи ти згодна, Анастасіє Кузмінська, вийти заміж за повелителя грошових демонів, спадкового графа території Першого кола за входом у Чорну діру, що в галактиці Смарагдова вирва? - спитала чаклунка, розкішна червона сукня якої блищала від безлічі золотих прикрас, а на голові підносилася корона, інкрустована дорогоцінним камінням та прикрашена пір’ям.

- Так, я згодна, - схвильовано видихнула я, поглянувши донизу, де стояли крихітні тато з мамою.

- А ти, Рохерте Велсе, чи згоден взяти за дружину землянку Анастасію Кузмінську, доньку голови корпорації монстрів, що не маю постійного місця помешкання.

- Звичайно ж, згоден, - розплився в широкій усмішці мій наречений.

- Тоді підійдіть до столу та візьміть обручки.

Обмінявшись обручками, ми ніжно поцілувалися.

- Тепер ви чоловік та дружина! - вигукнула Ельміра Кра, і на нас посипалися різнобарвні мерехтливі блискітки та пелюстки троянд.

Повільно похитуючись, немов на гойдалці, міцно тримаючись за руки, ми опустилися на підлогу храму. Оточені натовпом дивних істот, затанцювали вальс. А коли музика стихла, виявилося, що поряд більше нікого немає, лише я та мій законний чоловік.