Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

 - Ну що, ходімо? – ледь охриплим голосом протягнув Рохерт Веллс, беручи мене за руку.

- І куди ж ми з тобою підемо? – облизнувши вуста, я наважилася поглянути в його прекрасне обличчя.

- Я проведу тебе до твоєї спальні.

- Щиро надіюся, ця спальня й справді буде лише моєю?

- Ну… Якщо забажаєш, то ми можемо там спати разом.

- До весілля? Оце вже ні.

- Я не наполягаю.

- А як же контракт? – я хитро примружила очі.

- Так, ми його ще не розірвали.

- Невже щоразу, дочекавшись повні, я змушена буду задовольняти твоє бажання – навіть після нашого з тобою весілля? – лукаво протягнула я, чомусь паленіючи від сорому.

- Та звісно ж, - демон раптом притягнув мене до себе, так що я не втрималася і впала в його обійми.

- А що коли я прийму рішення відмовитися? Адже бути твоєю дружиною…. Це наче уже геть інша роль, чи не так?

- Тоді ми підпишемо шлюбний контракт, у якому будуть дещо інші умови.

- Гаразд, - висмикуючи руку, я струснула волоссям та почухала зап'ястя, адже мені здалося, що міцні чоловічі пальці досі продовжують його стискати – але побачила, що помилилася.

Доріжка із пухким ворсом пішла хвилями, неначе примушуючи нас покинути залу, знову з-за трону до нас вишкірилася крокодиляча морда, а простір довкола огортали густі сутінки, бо кажани поволі заплющували очі, і світла ставало менше.

- Здається, нам пора, - показавши на мерехтливе коло, що пульсувало напроти дверей, Рохерт Веллс наполегливо потягнув мене в той бік.

Пройшовши крізь в’язку субстанцію, ми потрапили у світлу галерею із рухливими стінами – такий ефект створювали довгі рослини, що розповзалися повсюди.

- Таке враження, що я тепер на морському дні, а це водорості, - я обережно доторкнулася до тонких стебел, відчуваючи, що вони теплі.

Аж раптом помітила біля оксамитової поверхні крихітні кульки. Придивившись, зрозуміла, що то очі.

- Респонси, - пояснив Рохерт Веллс, теж торкаючись стебел. – Якщо ти чимось стривожена, можеш поділитися з ними, рослини харчуються негативними емоціями.

- Я можу розверещатися у їх бік? Або поплакати… - я погладила респонси обома долонями, так що аж іскри посипалися. – Я все правильно роблю?

- Можеш навіть притулитися, аби лишень не заснула.

  Але я саме так і вчинила – мені конче потрібно було відвідати свого психотерапевта, тільки ж де його візьмеш – за межами Чорної діри?

Спершись на стіну, я занурилася в теплі бархатисті обійми пелюсток, крізь напівприплющені повіки спостерігаючи безліч очей довкола себе, а також крихітні суцвіття, що спалахували помаранчевим сяйвом із крапельками бірюзи.

Згодом я відчула, що й справді починаю занурюватися в легку дрімоту.

- Як же хочеться спати, - широко позіхнула я, як про найбільшу насолоду, мріючи про зручну постіль.

Нарешті, із величезним зусиллям відхилившись від стіни, ледь переставляючи ватяні ноги, я рушила до Рохерта Веллса. Той увесь цей час чекав на мене, вивчаючи допитливим поглядом.

- Гадаю, тобі й справді потрібен відпочинок, - на диво спокійним голосом промовив він. – Я бачу, ти добряче підзарядилася новими враженнями.

Замість відповісти йому, я широко позіхнула, помічаючи, як рослини, пустивши тоненькі вусики, обплутують ними мої ноги.

- Ти гарно підгодувала респонсів, дай мені свою руку.

 Вклавши свою долоню в широку чоловічу, я пішла слідом за демоном, зовсім не хвилюючись про майбутнє: бо якщо це був вибір мого батька, його благословення, то який сенс опиратися? Невже батьки не хочуть найкращого для своїх дітей?

Коли ми прийшли до високої арки, за якою шумів декоративний водоспад, я помітила, як по його сріблистих струменях, немов по струнах арфи, жваво стрибали рибки.

- Ось твоя спальня, - сказав Рохерт Веллс. І не встигла я здивуватися, як, просунувши долоню крізь воду, він відхилив її, немов чарівну завісу. – Прошу всередину.

- Який дивовижний інтер’єр,- я з цікавістю зазирнула до кімнати. – Ніколи такого не бачила.

- Я певен, тобі тут дуже сподобається. Чому ти все ще стоїш? Невже чогось остерігаєшся?

- Чого мені тут остерігатися?- я впевнено пройшла крізь арку – і опинилася немовби під водою.

Простір всередині здавався тягучим, так що я немов відчувала на собі якийсь тягар, навіть саме повітря тиснуло на мене. І це було лише першим подивом, коли я побачила зовсім чисту підлогу, зате від середини стін і вгору розташовувалися якісь ніші, всередині них стояли світильники – круглі, з чудовими візерунками; квіти у вазі схилили голівки донизу. Ліжко висіло причеплене до стелі, і я не зрозуміла, як мені туди піднятися. До того ж, озирнувшись назад, вже не побачила Рохерта Веллса.

- Гм… все догори дригом та задом наперед, хмикнула я, вийшла на середину кімнати та, скрутившись біля сяючої люстри калачиком, зімкнула повіки, відчуваючи, як кудись провалююся, занурюючись крізь в’язку субстанцію.

Напевно, респонси висмоктали із мене занадто багато негативу, що я аж така знеможена, проте, мабуть, це й на краще, - подумала я, вирішивши, що засинаю.

Але на якусь мить розплющивши очі - зойкнула, бо виявилося, що вишу в повітрі, поступово наближаючись до ліжка на стелі. Мене тягнуло до ліжка наче магнітом, і нічого не потрібно було робити – просто собі лежати.

- От і добре, - прошепотіла я, коли реальність перевернулася, і я вже лежала нормально - серед м'яких перин, на біло-рожевих подушках, підтягуючи на себе лілове покривало. - Я ж усередині Чорної діри, а тут, мабуть, все догори дригом та абияк.

Відчуваючи, як моїм тілом оволодіває солодка знемога, я розслаблено розтягнулася в перині, уявляючи, що оце лежу на небі серед пухких хмаринок. Ліжко піді мною колихалося, неначе колиска, поряд вчувалися найприємніші звуки - тихесеньке подзвонювання буддистських дзвіночків, муркотіння кішки, шурхіт осіннього листя, вечірні шепотіння та схлипування.