Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна
Поколупавшись у каші, Йовіла відклала її вбік і встала з-за столу першою. В неї була ще робота окрім як сидіти і мовчки переглядатися з нареченими і артефактором. Втім, наодинці вона залишилася недовго. Щойно вона встигла дістати ручку і обережно заправити її чорнилом, з-за фасаду гуртожитку в її напрямку почала рухатися знайома фігура.
– Що ви тут робите? – запитав Сорен, зупиняючись за кілька кроків від альтанки, де вони сиділи зранку.
– Пишу любовний лист, – іронічно відізвалася Йовіла. – Тепер ж я не зможу виходити на нічні побачення через ваші артефакти. До речі, щось мені підказує, що це не зовсім законно.
Сорен скривив лице і склав руки на грудях.
– А вам і не варто би мати коханців на королівському відборі наречених. І якщо ви знаєте, як вирішити цю проблему іншим способом – не соромтеся, кажіть. Можливо, вартовим і детективам є чого у вас повчитися, – саркастично сказав він, розводячи руки в боки.
– Можливо, їм і варто повчитися, – відізвалася Йовіла, виводячи заголовок замітки вгорі аркуша. – Тоді би не довелося слідкувати за кожним нашим кроком. Та і навряд чи це допоможе знайти винну в отруєнні – не після того, як ви оголосили про обмеження.
Артефактор тільки закотив очі.
– Якщо ви щось знаєте, краще би вам сказати, інакше…
– …що? Інакше що? Ви, мені здається, трохи поплутали береги, – посміхнулася Йовіла, піднімаючи одну брову. – Я впевнена, що це вам, а не мені потрібна допомога. Окрім того, я вже знаю, хто стоїть за цією… диверсією, якщо так бажаєте.
Йовіла перекинула косу за спину і вперла руки у боки. Сорен стояв перед нею з недовірливим лицем, яке з кожною миттю ставало все більш обнадіяним, нехай він і намагався цього не показувати.
– Та невже? І хто ж це тоді, панно Квітко?
– Фон Літтен, – з видохом виправила Йовіла. – І не називайте мене так на людях, будь ласка.
Вітан провів рукою по волоссю, забираючи його назад, і персні на його пальцях зблиснули у вечірньому світлі. Йовіла переконувала себе, що це були саме перстні, а не соренові очі – не міг ж її насправді приваблювати чоловік настільки посередньої зовнішності… В неї все ж були стандарти.
– І, до речі, з чого б я мала вам казати? Буквально тиждень тому ви намагалися дуже неделікатно виставити мене з палацу, якщо ви раптом забули.
Сорен, звісно ж, не забув – він закотив очі, як наче Йовіла розповідала якусь давню історію, яка взагалі не мала жодного значення.
– Йовіло, – м’яко сказав він, і в його голосі з’явилися ті тихі шовковисті нотки, що й тоді, коли він говорив на публіці. – Я ж можу звертатися до вас так?
Йовіла кивнула – тільки щоб Сорен знову не називав її на прізвище, та й що було поганого у зайвій близькості із придворним артефактором?
– Йовіло, ви собі й не уявляєте, з якою кількістю проблем я повинен мати справу щодня. І розслідування цих дівчачих сварок точно не входить у мій порядок денний. Тож ви би дуже полегшили мені завдання, якби розповіли, що ж саме бачили.
– Дві хвилини тому це була небезпечна диверсія, а тепер – дівчачі сварки? Я думаю, з останніми сам придворний артефактор може впоратися без моєї допомоги. – Йовіла покрутила у пальцях чорнильну ручку. – І з чого ви взяли, що я щось бачила, Вітане? Я вам нічого подібного не говорила.
Риб’яче лице Сорена залишилося непорушним, але Йовіла помітила, що він стиснув зуби, і після цього зробив малесенький крок вперед, до альтанки.
– Сідайте-сідайте, тут достатньо місця, – запропонувала Йовіла, гостинно вказуючи на протилежну лаву. Сорен слухняно підійшов до неї, і як тільки він сів, з його спини наче витягли ту залізну палицю, з якою він весь час ходив. Вся його фігура ослабла, і він опав за столик, як мішок з картоплею.
– Ви собі і уявити не можете, що відбувається, Йовіло, – сказав він, впираючись лобом в складені долоні. Він помовчав хвилину, але Йовіла не переривала – вона знала, що Сорен ще має, що сказати. – Я був неправий, – зрештою пробурмотів він.
Йовіла підняла брови. Звісно, поставити на місце такого гордого аристократа було завжди приємно, але вона і подумати не могла, що Сорен був здатний на щире вибачення.
– Отруєння трьох наречених принца – це справді серйозна проблема, а не дівчача сварка. І я прошу вас про допомогу не тому, – тут він запнувся, але за мить продовжив: – не тільки тому, що я не маю часу на це, але й тому, що ця справа мені зовсім незрозуміла. Це не магія і не артефакт – і я не знаю, як розкусити цю загадку.
Йовіла нарешті відклала ручку в сторону і посунула сторінки з письмом.
– Я навіть не знаю, що сказати, – пробурмотіла вона. – Ну, раз ви вже так, я допоможу. Звісно, я не можу бути впевнена точно, потрібно ще трохи перевірити… – Йовіла постукала себе пальцем по підборіддю. – Але я ставлю свої туфлі на те, що це Іола Ленс.
Сорен нахмурився, наче не міг пригадати, хто ж така та Іола Ленс, але Йовіла його розуміла. Для людини пересічної, не надто зацікавленої у особистостях учасниць Іола була такою ж сірою, як польова миша, і нецікавою, як її сторічні сукні. Щоправда, тут вони відіграли вирішальну роль.
