Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Учасниці відбору нарешті зіштовхнулися з нетрадиційними випробуваннями – такими, які одні конкурсантки влаштовують для інших. Детальніше про скандал у гуртожитку читайте у матеріалі на сторінці 8. Якщо ж вас цікавить, яким кольорам надає перевагу розпорядниця королівського відбору та фрейліни її величності, зверніть увагу на авторську колонку Сари Лейг…

Йовіла блукала палацовою територією вже годину – і все через те, що розміри королівського маєтку були настільки смішно велетенськими, що знайти там щось було фактично неможливо. Вона могла дивитися на схеми палацу, які раніше знайшла Сара, але всі вони були надзвичайно спрощені у кращому випадку, і просто неточні й неправильні – в усіх інших. 

Історія з ілюзіями не давала Йовілі спокою усі три дні після першого випробування, коли п’ятеро учасниць покинули конкурс, і майже відразу за ними таємничо пішли ще троє; Сара передавала їй короткі і не менш таємничі записки, з яких випливало, що всі ці випадки якось поєднані. Все ж, що хотіла знати Йовіла – ким був той юнак посеред парку, якого вона зустріла після балу?

Скоріш за все, він працював у палаці – інакше як би він розповідав їй про тих куріпок? Але як він здогадався? І хто це взагалі був? Йовілі потрібні були відповіді, і якомога швидше – вона поняття не мала, як довго зможе затриматися на відборі. 

Нотатки, які вона передавала Кірові через палацовий паркан, таки виявилися корисними – у “Панні в рожевому” вийшла стаття, через яку випуск довелося додруковувати того ж таки дня. І навряд чи цей матеріал потішив Сорена – вона не забула згадати, хто придумав те жорстоке випробування, і як холодно він поставився до страждань не тільки наречених принца, але і власних подруг і знайомих, яких серед цих-таки наречених було щонайменше дві. 

Йовіла вийшла з дещо занедбаної частини величезного саду і попрямувала вперед, намагаючись не втрачати з виду високі шпилі оранжереї – десь за ними мав ховатися придворний інститут артефакторики, де вона сподівалася перестріти Сорена. На щастя, за дівчатами ніхто особливо не слідкував – як наче принцу Еріку було щиро все одно, чим там займаються його тридцять наречених.

Що ж, – подумала Йовіла. – Слово “наче” тут точно зайве. 

Відбір з кожним днем все більше нагадував фікцію, і точно не скидався на ті, про які вона читала в книгах – грандіозні дійства з балами, інтригами і забороненим коханням. Тут все скидалося на те, що наречені були абсолютно небажаним і відверто чужорідним елементом у замку, і їх намагалися спекатися усіма можливими способами. 

Після невеликого дубового гаю з мармуровими фонтанами, який Йовіла проминула навпростець, ігноруючи звивисті доріжки, вона нарешті помітила вдалині будівлю, яка мала би бути інститутом корони – неприступна шестиповерхова споруда з всього кількома десятками круглих віконець, кожне з яких за розміром не перевищувало дитячу голову. Йовіла чула, що чимало артефактів створюють у цілковитій темряві, але бачити таку чудернацьку споруду вживу їй раніше не доводилося. 

Тепер, коли вона розглядала її зблизька, вона вже не була така впевнена, що зможе відшукати у ній Сорена чи бодай якогось артефактора. Їй би пощастило, якби вона могла просто потрапити всередину. 

Але якби вона здавалася кожного разу, коли стикалася з першими перепонами, вона не була би тут зараз, тож який сенс відступати? Йовіла попрямувала до будівлі, намагаючись очима відшукати вхід, але нічого схожого не те що на парадні двері, хоча би на якийсь лаз – не було. Вона обійшла будівлю кругом, але стіни залишалися однаково кам’яними і міцними, з якого боку не глянь. 

Скоріш за все, для того, щоб потрапити всередину, потрібно було скористатися магією чи якимось артефактом, проте Йовіла його, звісно ж, не мала. Зрештою вона знайшла те, що мало би бути фасадом будівлі – визначити це було непросто, враховуючи те, що та була круглою. 

Перед інститутом розкинувся занедбаний садочок – один з десятків, якщо не сотень з тих, що тіснилися на палацовій території. Виглядав він так, наче був створений для того, щоб ховатися у хащах і гілках каштанів і ясенів, бо ані траву, ані кущі й дерева не стригли тут роками, якщо не десятиліттями. Йовіла зазирнула всередину – просто з інтересу і щоб з чистою совістю сказати собі, що вона зробила усе, що могла. 

Всередині садочка все виглядало ще більш занедбаним, ніж ззовні – квіти росли без жодного порядку і задуму, наче їхнє насіння просто рознесло вітром, а не рукою королівського садівника; кущі утворювали стіни, за якими було би дуже зручно ховатися; і за одним з дерев вчувалися дивні шерехи. 

Ці шерехи Йовілі доводилося чути вже безліч разів – шепіт і тихі голоси, які через намагання бути непомітними ставали тільки гучнішими. Йовіла навіть не встигла порозмислити над тим, чи варто їй наблизитися і підслухати, як голоси стали навіть гучнішими, ніж раніше, і все, що Йовіла встигла зробити – так це швидко залізти за найближчий кущ та зачаїтися там. 

Через мить вона зрозуміла, що не мусила цього робити – вона не пробралася крадькома туди, куди не слід, і мала повне право бродити де завгодно у палаці, от тільки справа вже була зроблена, і вискочити ось так з-за кущів було би щонайменше дивно. 

Ще через мить Йовіла й справді зраділа, що застрибнула в кущі – голос, що вона почула раніше, належав Соренові. І йшов він, звісно ж, не один – поряд з ним крізь високу траву продиралася одна з учасниць відбору – Амелія Ротхед.