Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна
Поки вона розмірковувала, з випробування вибули ще три дівчини, двоє з яких боялися величезних павуків, а інша в ілюзії впала з вежі і застигла на підлозі зали нерухомою купою. Її винесли кілька мовчазних прислужників, і протягом цього дійства ніхто знову не сказав й слова.
І на кільканадцятій учасниці, страхи яких пролітали перед глядачами яскравими, але здебільшого беззмістовними картинками, Йовіла помітила, що не всі вони однакові. Деякі… Деякі ілюзії виглядати настільки реальними і потужними, що навіть після того, як вони розвіювалися, Йовілі потрібно було кілька митей для того, щоб зрозуміти, де вона і що відбувається. Інші ж ілюзії були слабші.
Коли перед Ланою Вільгейм, яка навіть у палаці, серед усіх придворних, носила підвіску з Літом, з’явилися білі стіни монастиря та десятки символів Святого тріумвірату, Йовіла все ще бачила барвисті плями придворних – наче вони перенеслися в цю ілюзію разом з Ланою.
І та бачила їх також, тож подолала випробування герцогська дочка з небаченою легкістю і швидкістю. Хиталася і мерехтіла ілюзія і в Селестії, і у Акулини Сар. Вони обидві пройшли і навіть отримали схвальні кивки від Сорена, і після цього він викликав у центр зали Аніт Канську.
Герцогиня, так само, як і інші учасниці, опустила у кулю свою волосину, і кімнатою почав розходитися туман такої густоти, якого ще не було жодного разу раніше. Йовіла не розуміла, чи вже почалася ілюзія, чи вона все ще стояла у бальній залі, і вона не могла вгледіти нічого далі свого носа. Йовіла чула інших наречених, але не бачила їх, і зрештою туман став чимось більш схожим на дим, і їй довелося закрити очі рукою, щоб не захлинутися і не заплакати.
Дим поступово розвіявся, і Йовіла нарешті почала помічати щось навколо. Кімната, в яку їх перенесла уява Аніт, була темною, наче в ній не було жодного вікна, і кам’яною. Йовіла відчула запах вологи, плісняви і моху, і почула шурхіт під ногами, наче там пробіг великий щур або два.
Аніт у кімнаті не було – щонайменше, Йовіла ніде не могла її помітити. Вона озирнулася кілька разів і навіть несвідомо спробувала зробити крок вперед, коли зрозуміла, що не може. Неймовірним, непояснюваним чином вона вже не стояла, а сиділа на цій кам’яній підлозі, і кожна з її рук була прикута до стіни кам’яної кімнати. Йовіла подивилася вниз, і замість своєї зеленої сукні побачила одне тільки сіре лахміття, що ледь прикривало коліна. Вона знову спробувала зрушити руками, але нічого не вийшло, тільки почувся звук скрипучих старих ланцюгів. Йовіла була близька до того, щоб кричати.
Цього не мало статися, як вона тут опинилася? Невже це настала її черга, а вона навіть не помітила? Втім, вона все ще пам’ятала, що це ілюзія, чи не так? Йовіла намагалася зберегти холодний розум – щонайменше, докладала до цього усіх можливих зусиль.
Але підвал видавався по-справжньому реальним, наче вона і справді опинилася у в’язниці – десь прямо під цим палацом, де тримали усіх зрадників, вбивць і злочинців. Чи це був страх Аніт, чи це боялася сама Йовіла? Вона вже не могла сказати.
Час тягнувся надзвичайно повільно, і Йовіла не знала, скільки сиділа на підлозі, прикута кайданами до стін. Вона намагалася кричати, говорити вслух або хоча би шепотіти, але всі її слова поглинало повітря, як тільки вони виринали з її рота. Ілюзія була надто сильною, щоб Йовіла могла її подолати. Все, що їй залишалося – це гриміти ланцюгами кайданів і прислухатися до крапель води, що повільно стікали десь у темряві.
Коли здалеку почувся стукіт кроків, Йовіла спершу подумала, що їй ввижається. Та він не стих, а тільки ставав гучнішим, наче людина йшла прямо до неї. Кроки були чіткими і луною відкочувалися від кам’яних стін; все у них кричало про небезпеку, але Йовіла вже була рада і їй – тільки б не сидіти вічно самій у в’язничній камері.
Коли кроки були вже зовсім близько – наче на відстані витягнутої руки – Йовіла все ще не могла розгледіти нічого, крім цілковитої темряви і кількох відблисків вологи на кам’яній стіні у протилежному боці камери.
– Час прийшов, Аніт, – сказав чоловік, але його голос звучав викривлено, неправильної – і Йовіла сама не знала, як це зрозуміла. Вона майже підсвідомо відчула, як незнайомець почав нахилятися до неї, і все ще не могла ворухнутися бодай трохи. Все, що їй залишалося, так це відвернути голову і притиснутися щокою і всім тілом до стіни, наче та могла вберегти її.
Йовіла відчула легке коливання затхлого підвального повітря, і чужа рука торкнулася її підборіддя, повертаючи його вперед. Силует чоловіка здавався розмитим, і вона не змогла би його впізнати, навіть якби знала, хто то був. І в ту саму мить, коли ілюзія почала міцніти, а риси незнайомця – чіткішати, все обірвалося.
Світло бальної зали вдарило Йовілі по очах так стрімко і сильно, що вона похитнулася. Лана поряд взагалі впала, і одна з учасниць кинулася допомагати їй піднятися. Сама Аніт сиділа на підлозі в центрі зали і виглядала настільки розлюченою, що іскри магії, якою вона, вочевидь, скористалася, щоб розвіяти ілюзію, все це витали навколо неї бурхливим і невпинним смерчем.
Вітан Сорен вийшов до герцогині так непомітно і швидко, як він робив це завжди і простягнув їй руку. Йовіла помітила, що Аніт зволікала кілька митей перед тим, як подати свою долоню, проте як тільки вони торкнулися, іскри розвіялися і напруга, яку можна було просто різати ножем, теж наче зникла.
Аніт швидко приєдналася до рядів конкурсанток, і через мить вже виглядала так зібрано і спокійно, наче не відкрила щойно усім присутнім свій найбільш потаємний і відверто дивний страх. Йовіла могла уявити деяких з конкурсанток за гратами – та хоча б ту ж Лану Вільгейм (мало хто молився духу чистого хаосу просто так і без злих намірів), але Аніт Канську… Точно ні. Далека племінниця королеви, нехай і названа, не могла би вчинити нічого, що не могли би владнати її скарбниця чи принцове помилування.
