Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна
– Йовіла фон Літтен.
Йовіла стрепенулася і перевела погляд на центр зали, де вже стояв учень-артефактор і тримав у руці чергову прозору кулю. В цю мить усі страхи, які роз’їдали її зсередини до того, зникли, наче за клацанням пальців; тут або пан, або пропав – і жодні її вагання та продумування сотень сценаріїв цього би не змінили.
Вона пройшла до центру зали під вже далеко не такими зацікавленими поглядами придворних і наречених – вона була вже тридцять шостою чи тридцять сьомою учасницею – і видерла волосину з чубчика, заодно відкинувши його назад, щоб він не закривав огляд.
Рука Йовіли ні на мить не похитнулася, коли вона опустила волосок на поверхню кулі, і він почав повільно падати всередину, заповнюючи кімнату туманом. В останню мить вона подумала про те, що річ може бути у його запаху, тож затримала дихання і вперлася каблуком туфлі у невелику впадинку між плитами, щоб не зрушити з місця, що б там не побачила у видінні.
Болотяний туман ріс зовсім не так довго, як у Аніт Канської, і вже зовсім скоро Йовіла опинилася у лісі, який могла би впізнати із сотні. Це був гай, що починався за стінами баронського маєтку, і там пройшло чи не все її дитинство – вона грала з братом, ховалася від батьків, грала в ляльок з нянькою і доньками служниць, бігла туди на перше побачення Аліс-
Йовіла не встигла навіть довести думку у голові, коли кущі затріщали і з них вивалився хлопчисько, весь замурзаний, але в гарному дорогому одязі. Яр кинувся до неї, схопив за руку і потягнув вперед. Йому тут було десь тринадцять, не більше – він ще не почав відрощувати цю свою пижонську косу і ходив з волоссям, що ледь діставало до вух.
– Біжимо! Йовіло, чого застигла, треба ховатися!
Йовіла майже зробила крок вперед. Коли Яр казав стрибати – вона зазвичай так і робила, без жодних роздумів. Але тут ситуація була зовсім іншою; Йовіла не спала, зовсім ні – щось у ілюзії Сорена було не так. Можливо, вона не бачила бальної зали, проте все ще чудово пам’ятала, де вона і що мусить зробити – а точніше, не робити.
– Ні, я не можу. Давай постоїмо тут, – сказала вона, впираючись ногами в траву. Ступні були набагато меншими, ніж вона звикла, у цій ілюзії їй було, можливо, сім чи вісім. Чомусь вона була вдягнена не у свої звичні рожеві і білі сукенки з такою кількістю мережив, що більше скидалася на тістечко, ніж на дитину, а у коричневу одежу, що наче була поцуплена в слуг.
Йовіла цього не пам’ятала – це точно був не її спогад, але і найбільший страх це поки що також не нагадувало.
– Треба ховатися! – Яр знову потягнув її за руку, цього разу сильніше, і Йовіла ледве втрималася на місці; все ж він був сильнішим за неї. – Батько йде, вони пішли на полювання, – тепер Яр не кричав їй, а шепотів на вухо, намагаючись відтягти з галявини у тінь кущів. – Потрібно зачаїтися, інакше обидва отримаємо, розумієш?
З Йовілою вже давно так ніхто не говорив – десь з того моменту, як Яр зібрав речі і поїхав з дому, щоб більше ніколи не повернутися. Так само вчинила і вона сама п’ятьма роками пізніше.
Брат ще раз обережно потягнув її за руку, і цього разу Йовіла майже піддалася; навіть якщо це була ілюзія, і навіть якщо вона про це чомусь знала. Вона вже майже була готова ступити крок, як перечепилася за камінчик, якого не було видно у траві – певно, це була плитка у бальній залі.
– Ні, Яре, – Йовіла намагалася говорити впевнено, але ласкаво. – Я не можу піти. Ховайся сам.
Яр похитав головою – звісно, він так не зробив би, як тільки Йовіла могла запропонувати таку дурницю.
– Не придумуй, Віло, давай! Часу майже немає! – тепер Яр майже благав, і ця ілюзія виглядала достобіса переконливо.
– Ну гаразд. Ти ховайся в кущах, чи де хочеш, а я стану за деревом, – Йовіла вказала на стовбур, який був у кроці він неї. Вона не могла відходити надто далеко, бо так би не зчулася і закінчила прямо як Лізаветта.
Яр озирнувся навколо і вже відкрив рот для того, щоб продовжити суперечку, але вони обидва почули стукіт копит і чужі голоси вдалині. Коні затихли, і вершники спішилися. Йовіла зрозуміла, що вони йдуть прямо до них з Яром, і вони вже дуже, дуже близько.
Яр кивнув їй і кинувся в кущі, сама Йовіла відступила в тінь великого дуба. Щойно Яр заліз глибше, щоб зачаїтися і залишитися непоміченим, з листя вилетіли дві куріпки – і як тільки вони не злякалися раніше, коли чули їхню розмову?
Наступне, що помітила Йовіла – три стріли, що летіли прямо у кущі. Вона заплющила очі – інстинктивно, навіть не розуміючи до кінця, що саме робить. З кущів не чулося ані звуку. Нічого, що могло би видати, що з Яром щось трапилося, тож Йовіла обережно привідкрила одне око.
Вона стояла у залі – майже біля наречених, і всі кущі, дерева і трава зникли. Ілюзія розвіялася, і Йовіла навіть не зрозуміла, як саме це трапилося. Вона точно не була до цього причетна – та що там, навіть її артефакт виявився несправним. Чи, можливо, допомогло те, що вона спершу затримала дихання?
Йовіла зробила кілька кроків назад, повертаючись до купки наречених. Вона шукала очима Сорена, але артефактор наче зник – або знову розчинився у натовпі.
– Алісія де Віль, – Йовіла почула ім’я іншої учасниці наче крізь товстий шар води. Її тіло вже було тут, у королівському палаці, але думками вона залишалася в ілюзії. Що сталося з Яром? І що це за видіння взагалі таке було?
