Не можна вбити - Велена Солнцева

Настя

 Липка тягуча гидота ніяк не хотіла відлипати, намертво причепившись до сукні. Я відчувала як позаду мене штовхає щось важке та об'ємне, але навіть не хотіла замислюватись що це може бути, хоча кого я обманюю, я й так знаю що це таке.

-Та допоможи ж ти мені. - прикрикнула на тихо ржучого осторонь Захара. – Воно мене не відпускає.

Вкотре з силою смикнула спідницю, яка виявилася напрочуд міцною.

-А ти впевнена що це дзеркало?

Цей козел зробив стурбоване обличчя, хоча вже й так зрозуміло, що ця ситуація його дико веселить, приміряти на себе роль клоуна мені не сподобалося.

-А що ще може бути? - відчувши черговий поштовх у спину завищала. - Швидше.

Захар підійшов до дзеркала.

-Пропусти.

Нарешті ця гидка штука з чавкаючим звуком відпустила мій поділ, на краю якого тіліпався один задоволений надмірно вгодований жабоподібний пацюк.

-Ти що тут робиш?

Поспішила відійти вбік, бо слідом за нами пропливав у незнайому кімнату чорний кокон, вміст якого для мене був відомий, але досі надійно прихований.

-Господиня. - улесливо відгукнулася істота.

Стільки обожнення було в цьому голосі, що я просто не могла злитися на це маленьке чудовисько.

-Готова?

Голос Захара був напружений до краю, щось точно пішло не за планом. Нарешті зважилася подивитися куди я потрапила. Ми стояли посеред великої кімнати, більше схожої на середньовічну бібліотеку якогось графа Дракули. Шафи темного дерева прикрашені хитромудрим різьбленням, великий диван оббитий темно-червоним оксамитом, важкі бордові портьєри на величезних вікнах. І серед цієї пишноти велике дзеркало біля найдальшої стіни, наче в глузуванні показувало моє розгублене відображення. Так що я не могла сказати, чи готова я.

-Я не знаю.

-Що б не відбувалося тримайся біля мене, не відходь ні на крок, як би тебе не заманювали.

-А де це ми? - спитала пошепки.

-У мене вдома. - похмуро промовив Захар.

По шкірі проповз мороз, знала що з ним щось не так, але не могла припустити що настільки, і що він просочився з іншого світу до нашого. Згадалося в якому вигляді він з'явився переді мною зовсім недавно, і йти кудись розхотілося зовсім, схоже я опинилася в будинку жахів.

-Ти знав, що ми тут вийдемо?

Захар невесело посміхнувся.

-Ні, дзеркало підгадило наостанок.

По дзеркальній гладі пройшла обурена бриж, просили Чарит, отримайте. За виразом обличчя хлопця можна було легко зрозуміти, що він поки не планував довгого та слізного возз'єднання з сім'єю.

-І що тепер?

-Я вже тобі сказав, не відходь від мене ні на крок. Я давно не бачив своїх улюблених родичів, тому їхню реакцію передбачити дуже складно. - він глянув на мого фамільяра. - І звірятко тримай при собі, можуть на досліди пустити.

 Щур стрілою метнувся угору по спідниці, сховавшись у невеликому шкіряному гаманці, прікріпленому до пояса. Захар схопивши за руку потягнув мене до дверей. Вийти ми не встигли, важкі дубові стулки розкрилися прямо перед нашим носом, ми побачили рослого рудого хлопця, голову якого вінчали два акуратні чорні роги. Уважно подивившись на нас абсолютно чорними очима, крикнув собі за спину:

-Можеш не поспішати, це свої.

Десь у глибині коридору пролунав хрипкий бас.

-Хто?

-Захар повернувся.

Захар

Якщо від початку щось йде не так, безглуздо сподіватися на благополучне продовження. Так і у нашому випадку. Нам навіть через портал не вдалось пройти без пригод. Хто б міг подумати, що надто наполегливий фамільяр вирішить піти за господинею, а надмірно пильне дзеркало не захоче пропускати необумовлених пасажирів. Хоча було смішно спостерігати як Настя злиться і щось вимагає, безсумнівно, незабаром вона стане справжньою відьмою, особливо під впливом цього світу.

Побачивши що дзеркало добряче підгадило, викинувши нас прямо в бібліотеці родового маєтку, захотілося якнайшвидше звідси забратися, і якомога непомітніше. Ось тільки Аран, що ввалився з криками, зруйнував навіть ці плани.

-Можеш не поспішати, це свої.

Як я міг забути про енергетичне обурення? Звичайно, всі домочадці збігуться подивитися на причину цієї аномалії. Як наївний дурень думав, що бридке дзеркало все-таки здогадається викинути нас десь біля стаціонарного порталу, та навіть біля тієї ж академії.

-Хто?

Батько як завжди небагатослівний.

-Захар повернувся.

Скрегітнув зубами, ніколи не любив своє ім'я, особливо у виконанні палко коханої родини. Відчув як мені в руку вп'ялися гострі нігтики відьмочки, мабуть вразилася рогами братика, якими він пишався настільки, що навіть у людському образі відмовлявся їх ховати, запевняючи, що дамочки від нього без розуму. З цим я був цілком згоден, Аран завжди обирав на рідкість безмозглих.

-Привіт брате.

Засунув Настю за спину, інтерес блиснувши в очах брата мені не сподобався.

-Ти дійсно це хотів сказати? - Аран обвів поглядом бібліотеку, і гидливо зморщивши носа втягнув повітря. - Звідки тут ця тухлятина?

Він вказував на туманний кокон, для обдарованих його рівня стазис і кокон не перешкода, він бачить все в істинному образі, напевно саме тому віддає перевагу лише частковій трансформації.

-Не твого розуму справа.

До кімнати ступив батько. Як завжди не прискорюючи кроку і несучи себе як найбільшу цінність. Ось тільки цього разу його очі палали гнівом. Він подивився на Арана, потім на мене, і з подивом на Настю.

-Залиште нас. - як завжди холодний наказний тон, деякі речі ніколи не змінюються.

Ще міцніше стиснув руку дівчини.

-Вона залишиться зі мною. Ми зараз підемо.

Батько насупився.

-Ти тільки зволив повернутися додому і відразу ж збираєшся піти? Навіть не побачившись із матір'ю? Вона всі ці роки божеволіла. Залиште нас. – повторив він свій наказ. -За свою супутницю не хвилюйся, за нею доглянуть.