Туманний Острів - Таня Толчин

Трей Спарг був вже добряче п’яний… Охоплений божевільною люттю, мов скажений звір він метався по своїх покоях, руйнуючи і перегортаючи все, що траплялося на шляху. Наразі лардонець почувався розчавленим і спустошеним, постраждало його ЕГО… Навіть вміла коханка Деллія не зуміла втішити і задовільнити.

- Цю чаклунку треба знищити, вона наслала на Вас чари, мій володарю… - шепотіла зеленоока наложниця, яка вдавалася до різних розпусних методів, щоб Трей залишився задоволеним…

- Стули пельку і забирайся геть! – прогарчав злісно Спарг, не жадаючи вже пестощів Деллії, як раніше. Не довго думаючи, він схопив перелякану жінку за коси і виволік зі своїх покоїв в одній сорочці, гучно зачинивши за нею двері. Нікого не бажав бачити!

«Чаклунка… чаклунка…» - безперервно било в скронях… Невже приворожила?! На шмаття би порвати ту дівку, брати силою, катувати повільно, щоб максимум страждала… Трей ще ніколи так нікого не жадав… і отримав відмову! Ні, він зрештою зломить Сессіл, сама буде благати, щоб змилувався… Навіть довелось пригрозити Туманним Островом, але та дівка все одно наполягає на своєму.

«Якщо не бажає усіх благ і моєї прихильності, так нехай отримає страшну і болісну смерть…»

Спарг особисто наказав своєму воїну Семюелю спровадити Сессіл на той острів і ось корабель відплив від берегів Горта…

Бліда дівчина весь час трималася гідно, не вимовивши жодного слова. Трей спостерігав, як вона в  супроводі Семюеля і декількох воїнів піднімалася на палубу невеликого судна, гордовито здійнявши підборіддя. В бік Спарга навіть не глянула, крокуючи повз… жодного прохання помилувати…

«Нехай декілька днів побуде на Туманному Острові, а потім я навідаюся туди особисто… Якщо загине, так тому й бути! А якщо залишиться живою, то візьму її силою, зломлю ту пихату дівку! Або зломлю, або вб’ю…» - Спарг наче збожеволів. Повернувшись до палацу, він спустошив не один келих вина, метаючись по безлюдному холу. Усі перелякані прислужники розбіглися геть і поховалися по закутках, не маючи жодного бажання потрапити на очі розлюченому володарю, адже в гніві він міг і вбити…

+++

Ранковий океанський бриз тріпав густі кучері Сессіл, яка стояла на палубі, задумливо вглядаючись в далечінь обрію. Червоний диск світила виблискував багряною стежкою на темній водній гладі. Дівчина усіма глибинами Душі відчувала потужну силу океану, такого безмежного, дивовижного і небезпечного водночас… Їй ще ніколи не доводилося покидати Горт раніше, хоча вона мріяла відвідати інші острови імперії, але ж не з такої нагоди! З дядьком Гербі навіть не дозволили попрощатись та мабуть він вже знає, яка доля спіткала вихованку…

Чи був у Сессіл страх? Огорнута відчуттям невідомості, вона намагалась не концентруватися думками на негативному. Тілесна смерть – це не найжахливіше… Матір Природа зрештою забере до себе Душу, ховаючи в своїх обіймах, а смерть лише завершальна частина життя…

- Сессіл… - тихий і збентежений голос Семюеля перервав думки, він підійшов ззаду. Дівчина мовчки обернулася і подивилась у вічі тому, кого ще недавно врятувала. Наразі ця людина супроводжує її на вірну смерть… - Я обіцяю, що заберу тебе звідти, але треба протриматися хоча би зо два дні… Я припливу один, без свідків… Потім тебе сховаю на одному з островів, щоб не дай боги Спарг не дізнався, що ти вижила… Я зобов’язаний тобі життям, дівчинко, - Сем говорив майже пошепки, щоб не почули інші супроводжуючі. В його сумному і напруженому погляді спалахнули відблиски висхідного світила, а Сессіл лише мовчки ствердливо хитнула головою.

- Що б там не трапилось, потурбуйтесь про мого дядечку Гербі, він буде в розпачі… - дівчина гірко зітхнула, кутаючись щільніше в свій плащ.

- Обіцяю, - тихо, але переконливо пролунала відповідь лардонця.

Доволі ясне, майже безхмарне і безкрайнє небо наче десь вдалині зливалося із темними водами океану, з глибин якого час від часу виниряли величезні риби беляйї, виблискуючи сріблястими плавниками. Ці майже двометрові істоти із видовженими пащами видавали стрекотання і якісь дивні ультразвуки. Сессіл лише заворожено спостерігала за цим видовищем, відчуваючи бажання пірнути слідом за тими вільними рибинами, скриваючись в темних глибинах океану.

Подорож тривала увесь день, а із наближенням сутінків на обрії з’явились похмурі і зловісні обриси острова, до якого не було жодного бажання наближатись. Корабель поступово огортала молочно-біла гуща туману, а на палубі панувало напружене мовчання. Різкий вітер наче десь зник, змінюючись вогкістю і пронизливим холодом.

Судно повільно причалило до мулистого берега, що ряснів уламками кораблів і дерев’яних балок, вода здавалась каламутною і брудною від скупчення сміття і водоростей. Туман дедалі густішав, немов намагаючись огорнути прибулих і вже ніколи не випустити зі свого полону.

Ось перша і можливо остання в житті подорож водами океану добігала кінця… Сессіл спустилася на берег по невеликому дерев’яному трапу в супроводі Семюеля, ноги відразу застрягли у в’язкому і холодному мулі.

- В мене лише одне прохання, тримайся берега і не заходь в гущавину лісів, - Сем простягнув Сессіл заздалегідь приготовлену торбину із їжею і невеличку лампадку. – Я супроводжую тебе насправді лише з метою допомогти…

Лардонець розвів на більш-менш сухій ділянці берега вогнище і важко зітхнувши, мовчки попрямував до корабля, а Сессіл дивилась йому вслід, наче останній надії на життя і допомогу, що поступово зникала в гущі туману. Судно повільно відпливало від берега, а цілительці вже по-справжньому ставало моторошно… Наразі вона залишилася зовсім одна на цьому жахливому острові, огорнута лякаючою невідомістю.

Сессіл нерухомо стояла біля тріскучого вогнища, боячись відійти бодай на крок. За вузькою смугою берега відразу починалась похмура і зловісна гущавина лісу. Здавалося, звідти ось-ось з’явиться те жахливе чудовисько, про яке розповідали люди із острахом.

Корабель вже зник в товщі туману, а тремтяча Сессіл сіла на уламок колоди біля вогнища, кутаючись від холоду в свій плащ. І хоч зараз вона наодинці із невідомістю і небезпекою, але навіть це здавалося кращим, ніж опинитись на ложі Спарга, який викликав лише страх і відразу…