Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Коли вона вже була на половині шляху до двох похилених верб, Йовіла з подивом виявила, що їде навіть не останньою – перед нею була тільки графиня Сейлері, але й та почала потрохи здавати швидкість перед крутим поворотом. Сама Йовіла і не думала пасувати – перш за все через те, що не знала, як зупинити коня. 

Вона вже почала розуміти, що Стрілкою цю лошицю назвали недарма; швидкості і гнучкості їй і правда не бракувало. Вона тільки сподівалася, що не забракне Стрілці у критичну мить і інтелекту, і вона таки поверне наліво, а не вріжеться разом із нею у стовбур верби. 

Коли поворот вже був зовсім близько, Йовіла зробила єдине, про що могла подумати: всім тілом нахилилася вліво і потягла туди ж віжки. Це таки дало ефект: Стрілка розвернулася, ось тільки сама Йовіла дивом втрималася у сідлі. Вона відчула, що сніданок, який вона все ж таки з’їла у гуртожитку з необережності, зовсім скоро запроситься назад, і тільки молилася, щоб це трапилося після того, як вона злізе з коня. 

А лошиця гнала, навіть трохи не пригальмувавши. Все, що лишалося Йовілі – це триматися за віжки до білих кулаків і молитися тріаді – а цього Йовілі не доводилося робити досить давно. 

Втім, десь на середині дороги її наздогнала графиня Сейлері. Та, вочевидь, вирішила, що переможців не судять, і наближалася до неї так близько, що крупи їхніх коней могли торкатися один одного. 

 – Зупинись! – Крикнула їй графиня крізь вітер, що створював біг коней. – Інакше я тебе скину!

Йовіла і не подумала зупинятися – вона все ще не знала, як, а Стрілка, здається, сама чудово розуміла, що робила, і допомоги Йовіли взагалі не потребувала. Графиня Сейлері почала її обходити, трохи віддаляючись; і тоді Йовіла зрозуміла її план, хоч він їй і зовсім не подобався: та збиралася налетіти на неї, як таран. 

І вже в ту мить, коли Йовіла встигла і пришпорити Стрілку, і попрощатися з усіма своїми кістками, з графинею Сейлері щось трапилося. Точніше, не з нею, а з її конем. Його наче осяяло на мить зеленим сяйвом, а після цього він застиг, як вкопаний. 

 – Н-но! – дівчина з усіх сил пришпорювала коня, а якби в неї був батіг, то точно застосувала би і його. – Поїхав, вперед! 

Наречена могла кричати на свого коня скільки завгодно, але він не зрушав з місця – до певного часу. Та Йовілу це вже не надто цікавило – те, що вона тоді пришпорила Стрілку, таки далося взнаки – лошиця полетіла вперед, вже взагалі не розбираючи дороги. Йовіла молилася вже не тільки тріаді, але й Літові і Морені. Стрілка знову завернула за поворот, та так різко, що у Йовіли одна нога випала зі стремені, і вона все ніяк не могла всунути її назад. Тепер вона трималася тільки за віжки і гриву Стрілки – а вона від того гнала ще дужче, і Йовіла не знала, як зупинити це замкнуте коло. 

Десь позаду себе вона почула гучне іржання відразу кількох коней. І не те іржання, яке наче сигналізувало, що її наздоганяють. Ні, це було таке іржання і тупіт копит, що означало: там щось відбувається. Але Йовіла надто боялася повернути голову, щоб подивитися. 

Стрілка мчала вперед, і в якийсь момент Йовіла почала помічати попереду дві розмиті спини Акулини та Аніт; її трусило в усі боки, і попереду наближалося роздоріжжя. Тепер, без стремені, у Йовіли залишалося небагато надій, що вона зможе повернути коня туди, куди треба, і при цьому не впасти. Але, на щастя, їй і не довелося нічого робити – Стрілка теж побачила двох жеребців попереду і з радісним іржанням помчала до них. Для неї це була лише гра і можливість весело прогулятися; Йовіла зраділа, що Стрілка не знайшла собі іншу гру – скинути зі спини свою наїздницю. Принаймні, поки що. 

Роздоріжжя їй вдалося проминути без особливих проблем, і вони знову їхали між дерев і кущів, і десь з боків Йовіла навіть могла розгледіти красиві квіти. Вона пам’ятала краєчком розуму, що перед фінішем мала бути ще якась перепона. Поворот? Ще одне роздоріжжя? Що би там не говорив той пузатий чоловічок, Йовіла не могла пригадати його слів. 

Згадала вона їх, коли вже було надто пізно: Стрілка з-за кущів вилетіла відразу ж на хиткий натягнутий місток між потічком, і прогарцювала по ньому так, що тільки пил з-під копит йшов, а декілька дошок небезпечно захрустіли і ледь не проломилися під їхньою загальною вагою. Але лошиця була невелика, як і сама Йовіла, тож місток витримав. Вона подумала, що якби ось так влетіла на цей міст на такому величезному коні, як у Вілени, вже давно би ловила риб на дні потічка. 

Спини Аніт і Акулини були вже набагато ближче: вочевидь, вони теж сповільнили крок коней перед тим, як перетнути міст; але вони все ще були далеко, і вона не могла їх обігнати. А десь за Йовілою ще четверо наречених, певно, дихали їй в спину, ось тільки чомусь Йовіла не чула ані іржання їхніх коней, ані їхніх криків. 

 – Давай, Стрілочко, ще трохи, – прошепотіла Йовіла, з новою силою вчепляючись у кінську гриву. Стрілка від цього незадоволено фиркнула і рвонула вперед. Йовіла могла поклястися, що очі у неї налилися червоним, нехай вона сама цього і не бачила. 

Фінішна пряма була вже прямо перед нею; Йовіла бачила, як її перетнула Аніт, а слідом за нею – і Акулина. Все, що лишалося самій Йовілі – це довіритися Стрілці, що вона і зробила. 

Коли вона нарешті проїхала через білу лінію на землі, з серця в неї впав такий великий камінь, що вона й не підозрювала, що там взагалі був. Вона дуже не хотіла програти. 

 – Тпру! Все, Стрілочко, досить! – кринула Йовіла, затягуючи віжки. Втім, це не дало жодного результату – кобила продовжувала мчати вперед, взагалі не розбираючи дороги.