Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – До речі, Акулино, – Йовіла зам’ялася і опустила очі долу. – А що ти сама тут-

Вона не встигла договорити, як ельфійка відвернула голову і прислухалася до чогось у іншому кутку кімнати. Там нічого не відбувалося – окрім, звісно, звичного шуму, який наречені видавали кожного разу, коли їм доводилося збиратися для світського виходу. 

 – Е-е.. Вибач, прослухала. Так що ти збираєшся робити на випробуванні? Ти вмієш їздити верхи?

Йовіла злегка підняла брови. Акулина очевидно і дуже невміло уникали теми і намагалася перевести розмову в інше русло. Що ж, поки що Йовіла це дозволить. 

 – Поняття не маю… Я дуже посередня вершниця, якщо чесно. А ти? 

Акулина гордо посміхнулася – втім, не раніше, ніж співчутливо погладила її по плечу. 

  – Минулого року я виграла чемпіонат з верхової їзди із перепонами в Алії. Думаю, у мене все буде гаразд. Але я буду вболівати за тебе, – Акулина м’яко подивилася на неї, а потім нахилилася до її вуха. 

 – Я знаю, про що ти хотіла запитати. І.. я поясню ввечері. Тільки не кажи нікому, – Акулина шепотіла так тихо, що Йовілі доводилося докладати чималих зусиль, щоб щось почути. – Нікому, навіть Сорену. 

Йовіла кивнула ще перед тим, як встигла обдумати це рішення. 

Мовчазний камердинер провів їх до палацу, а потім завернув на сусідню стежину, і під палючим полуденним сонцем восьмеро наречених Еріка попрямували до стаєнь. Звісно, королівські стайні теж не можна було порівняти ні з чим іншим – це були величні будівлі, у яких легко міг би жити якийсь барон і не жалітися на життя. 

А коні, що переминалися з копита на копито у стійлах, як вона чула, купувалися на вагу золота. Один тільки зуб такого коня коштував десь стільки, скільки Йовіла могла заробити за кілька місяців важкої праці. 

Але вона вже трохи звикла до непотрібних розкошів палацу, тому навіть бровою не повела, коли їй вивели до невеликих і нашвидкоруч споруджених трибун. Десь ззаду Йовіла дуже швидко виловила оком Яра і Вітана, і це додало їй зовсім трохи впевненості у всьому, що відбувалося. 

Перед цими трибунами, де придворні насолоджувалися холодними напоями і тістечками, стояла панна Орс. Вона вже швиденько скинула траур і тепер красувалася у розкішному багряному костюмі для верхової їзди (хоча щось підказувало Йовілі, що панні Орс зовсім нечасто доводилося залазити на коня), а волосся розпорядниця сховала під височезний циліндр. Добре, що вони не були у палаці – інакше жінці довелося би пригинатися, щоби проходити у двері. 

 – Вітаю, дорогенькі! Як ви усі чудово виглядаєте! – панна Орс розпливлася у широкій доброзичливій посмішці. – І як я рада, що всі ви прибули сюди сьогодні, щоб показати нам ще один талант, який вкрай важливий для майбутньої королеви – верхову їзду. 

Йовіла ледь не пирхнула після цих слів. Вочевидь, розпорядниця теж подумала, що прозвучало це все якось кепсько, тож швиденько продовжила:

 – Коней підготували для кожної з вас, і вони вже чекають у стійлах. Ви можете вибрати будь-якого – усі вони сумирні і добре навчені; навряд чи ви знайдете таких добрих жеребців хоч де-небудь у Сентрі. Та і за її межами, – панна Орс гучно засміялася, а потім помітила якийсь сигнал, який їй подали з трибун. 

 – Що ж, панянки, не маємо часу, щоб його затягувати! У вас є десять хвилин на те, щоб обрати коня та подружитися з ним, і після цього – на дорогу… 

Панна Орс відійшла вбік, пропускаючи їх до стаєнь. І під ввічливі і ріденькі аплодисменти дворян вісім наречених принца зайшли всередину. Тільки тоді Йовіла зрозуміла, що ані сам Ерік, ані королева не завдали собі клопоту з’явитися на фінальне випробування. 

У стайні не встигла Йовіла ще огледітися, як помітила, що Аніт Канська вже чесала гриву одному з коней – чорному жеребцю з білими плямами на колінах і морді. Акулина теж швидко обрала собі коня і пішла до нього, посміхаючись в усі зуби, а сама Йовіла застигла. 

Всі коні виглядали для неї однаковісінькими – якщо тільки не зважати на колір шерсті. Вона не знала, кого із них варто обрати, як не знала, чи мав цей вибір хоч якийсь сенс. Однаково в неї не було шансу на перемогу. Але це чомусь не означало, що вона могла здатися прямо тут. 

Йовіла посунула до коня, який стояв прямо навпроти неї, але дорогою зіштовхнулася з Лотті де Ален. Та безцеремонно і начебто випадково відштовхнула її вбік ліктем і підійшла до білого коника першою. Йовіла потисла плечима – коней однаково мало вистачити на всіх. 

Інші дворянки вже теж познаходили собі коней, і посеред стайні лишилися стояти тільки Йовіла і Вілена, і обидві вони дивилися на тварин із недовірою та підозрою. 

Вілена перезирнулася з нею, і вони без зайвих слів посунули до двох останніх коней. В останню мить Вілена вирвалася вперед, залишивши Йовілу остовпіло кліпати, і зупинилася біля масивного бурого коня, який, здається, легко міг когось задавити – просто заради забави. І Йовіла раділа, що він не дістався їй, аж поки не перевела погляд у сусіднє стійло. 

Там стояв… стояло… щось. Цю тварину було дуже важко назвати дорослим конем – певно, це було лоша, променисто-руде і норовливе. Воно постійно піднімало голову і струшувало гривою, а та спадала вниз блискучим каскадом. 

Коли Йовіла підійшла ще трохи ближче, виявилося, що це все ж було не лоша, а доросла особина – просто дуже тендітна і наче зібрана з одних кісток і суглобів. Йовіла не була впевнена, що цей кінь міг би підняти і мішок з борошном, що вже говорити про дорослу людину.