Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Під ногами мокрі тротуари, дощ капає з усіх боків, ніби намагається змити мій біль. Але біль нікуди не йде, він впивається глибше з кожним кроком. Я йду, не помічаючи дорогу, увесь світ ніби занурений у туман.

- Таню! Це ти? З глузду з'їхати яка зустріч! - знайомий голос відриває мене від похмурих роздумів.

Я піднімаю голову і бачу Діму, його широка посмішка контрастує з похмурою погодою. Він виглядає таким самим веселим і енергійним, як завжди.

- Дімо! - мої губи витягуються в усмішці, незважаючи на важкість у душі. Він підходить і міцно обіймає мене.

- Ти якась сумна, усе гаразд? - його погляд сповнений тривоги, він вдивляється в мої очі, намагаючись прочитати мої думки.

- Так, просто важкий день, - відповідаю я, намагаючись відмахнутися від своїх проблем.

- Нічого, зараз я підніму тобі настрій! Ходімо, пригощу тебе найкращою кавою в місті! - він хапає мене за руку і тягне за собою, не даючи можливості заперечити.

Діма завжди був таким: не міг встояти перед бажанням допомогти, докопатися до суті. Ми працювали з ним якесь літо в ресторані і продовжили спілкуватися далі.

Ми швидко доходимо до невеликої затишної кав'ярні, у ніс одразу ж вдаряє приємний аромат свіжозвареної кави.

- Я буду чай, - кажу, згадуючи, що взагалі-то вагітна. Діма киває і робить замовлення. Чекає на наші напої, поки я розташовуюся за столиком і намагаюся зібратися з думками, щоб не розплакатися просто на людях.

- Так, тепер розповідай, що трапилося? - ставить переді мною два стаканчики. - Я хочу знати все, - потім влаштовується навпроти мене, чекаючи моєї розповіді.

Я дивлюся на нього, схлипую. Не можу контролювати сльози. Але розповідаю не про вагітність, Артура і все, що наболіло, а скидаю вину на невдалу співбесіду, яку провалила. Чудова відмазка, щоб поплакати.

Діма уважно слухає, його очі сповнені співчуття.

- Це ж не єдина вакансія в місті, правда? - він усміхається, простягаючи мені серветку. - Не вийшло з цією, знайдеш роботу в іншій.

Для нього все дуже просто. А в мене зараз життя руйнується.

- Так, ти маєш рацію, спасибі, - я видавлюю із себе посмішку і роблю ковток. Гарячий чай обпікає губи.

Ми сидимо недовго. Я посилаюся на те, що мені потрібно готуватися до захисту дипломної роботи. Діма зголошується мене проводити, у мене не виходить відмовитися. Хочу побути сама, але хлопець наполегливо викликає таксі і сідає поруч. Каже, що в такому стані просто не може мене відпустити.

Діма посміхається, коли ми завмираємо перед дверима гуртожитку. Він обіймає мене на прощання і жартівливо махає, відходячи.

- Якщо що, дзвони мені! - кричить він через плече.

Я киваю і входжу в будівлю. Думки про вечір із Дімою ненадовго відволікли мене від усього, що сталося раніше.

Але щойно я заходжу у свою кімнату, все навалюється з новою хвилею.