Не повертай мене - Джулія Рейвен

Ольга Володимирівна, доглянута жінка років п'ятидесяти, зустріла нас привітно та без зайвих мовних прелюдій запропонувала перейти до обстеження. Мабуть, перелякана фізіономія їхньої адміністраторки підказала, що Яворський цінує оперативність і неговіркість. Чи дається взнаки багаторічний досвід — у перші секунди за настроєм клієнта підбирати тактику спілкування?

— Мія Едуардівна, прошу, сідайте, — оксамит лікарського голосу приємною хвилею пройшовся кабінетом, але засів у моїх вухах тривожним дзвіночком. Ну от і все. Назад дороги немає.

Артем без запрошення розмістився на шкіряному дивані, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Один із охоронців залишився стояти біля господаря, решта — за дверима.

Чоловік явно переоцінює мене. Моє ім'я не Джекі Чан, і максимум, що я зможу зробити цьому збіговиську тестостеронових туш — приголомшити їх істеричним криком. Якщо вони швидше не приголомшать мене чимось важким. Та й крізь стіни проходити не вмію, на невидимку не перетворююся... Як я втечу?

— Як ви себе почуваєте? — лікарка поставила мені чергове запитання, коли я зайняла запропоноване місце.

— Чудово вона почувається, — нервово втрутився в нашу розмову Артем, — Ольго Володимирівно, давайте ближче до справи. У мене мало часу.

Чоловік демонстративно відсунув манжету сорочки, показуючи на механічний годинник. Щось він уже дуже здає позиції. Так нервує. Раніше на людях Артем не дозволяв собі такого.

— Добре, пане Яворський, — жінка проковтнула слину і видавила з себе подобу посмішки, — намагатимусь провести діагностичні процедури якнайшвидше. Мія Едуардівна…

— Можна просто Мія, — неспеціально перебила її і підбадьорила легкою посмішкою.

Лікарка кинула запитальний погляд на Артема, немов питаючи дозволу, і, отримавши ствердний кивок, продовжила:

— Мія, назвіть перший день останньої менструації.

— Емм, — я гарячково почала прораховувати в голові придуманий термін вагітності. Так, зараз серпень, мінус тридцять днів, отже... 

— П'ятнадцяте липня, — випалила раптово, бічним зором помітивши, як Артем напружився.

— Кгхм… як цікаво, майже місяць мені зраджувала, — прокоментував він ледве чутно, задумливо потираючи підборіддя.

Але я це почула, та й лікарка, певна, теж. Мої щоки миттю забарвилися пурпуром від пекучого сорому, і я опустила погляд.

— По місячним виходить п'ять акушерських тижнів, — Ольга Володимирівна розбавила незручне мовчання. 

— А як ви визначатимете вагітність? За ХГЛ? — я вхопилася за цей варіант, як за останню рятівну соломинку. Адже результат буде не відразу.

— Так, і ще зробимо УЗД обов'язково. Потрібно переконатися, що вагітність протікає нормально, і плодове яйце закріпилося в матці.

Наш діалог Артема дратував. Його риси загострилися і він, стомлено потерши перенісся, закричав:

— Ольго Володимирівно, до вас із першого разу не доходить? У мене часу обмаль.

Лікарка злякано здригнулася і, не стримавшись, картинно закотила очі. Але відразу повернула собі неупереджений вираз обличчя.

— Я викличу медсестру, вона зробить забір венозної крові, — по-батьківському дбайливо повідомила мене Ольга Володимирівна, — як ви, крові дуже боїтеся? Свідомість не втрачаєте?

— Наче ні, — відповіла я в тон.

— Чудово.

За кілька хвилин до кабінету постукали і, обережно відчинивши двері, всередину зайшла молоденька дівчина. Очевидно, маніпуляційна медсестра. У руках вона тримала металеву тацю, на якій строгими рядами розмістилися прозорі колбочки, шприци, затемнені флакони. «Нашатирний спирт» — встигла прочитати одну назву. Напевно, для перестрахування моєї непритомності.

— … давайте вашу ручку, — вловила останню фразу дівчини. Я беззаперечно корилася.

— Вени погано видно, — медсестра окреслила кінчиками пальців мої блідо-блакитні лінії у ліктьовому згині.

Я байдуже знизала плечима. Що ж я можу зробити?

Закріпивши на моєму плечі джгут, медсестра дістала з пакетика величезну голку.

— Для вакуумного забору, — поспішила пояснити дівчина, зустрівшись із моїм розгубленим поглядом, — так менш болісно.

Я посміхнулася їй кінчиками губ. Мене починало трусити. Але не від виду крові, а від переживань, які кровожерливими звірами проникали в душу.

— ... Мія, попрацюйте кулачком...

Я відвернулася до вікна і відсторонено дивилася на нього. Як же мені врятуватися?

— От і все. Ви велика розумниця, — медсестра, зібравши своє приладдя, поспішила піти з кабінету.

— Тепер Мія, знімайте білизну та лягайте на кушетку, — затнулась Ольга Володимирівна, ковзнувши поглядом по чоловікові та його охоронцеві, — вам краще почекати дружину зовні, для її ж зручності. Ми робитимемо вагінальне УЗД, їй буде некомфортно при сторонніх, — без затримки протараторила жінка.

Ось він мій шанс! Невже доля така прихильна до мене? Я вже полегшено видихнула, що все так вдало складається, але наступна фраза Артема змусила мене повернутися в реальність.