Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Я стою біля вікна і спостерігаю, як Артур виходить зі своєї машини, тримаючи в руках величезний букет червоних троянд. Його жест здається таким банальним, але водночас шалено милим і зворушливим.

Я відчиняю двері і біжу сходами вниз.

Сьогодні він їде з міста.

І в мене серце не на місці, хоч я з самого початку знала, що це станеться.

- Привіт, - каже він з посмішкою, але в його очах читається втома.

- Привіт, - відповідаю я, приймаючи квіти. Вони такі прекрасні, як шкода, що привід - прощання.

Ми дивимося одне на одного, не в силах відірвати погляд. Немов наступна наша зустріч відбудеться не через три тижні, а через кілька років. І ми повинні надивитися один на одного, запам'ятати кожну риску обличчя.

Мені вже важко дихати від передчуття швидкого розставання.

- У мене не багато часу, Таню, - вимовляє він із жалем.

- Я знаю, - кажу я, намагаючись посміхнутися, але посмішка виходить натягнутою і нещирою.

- У мене для тебе є невеликий подарунок. Тільки обіцяй, що до Нового року не відкриєш, - усміхається загадково.

Я киваю.

Артур дістає з кишені крихітну коробочку в подарунковій обгортці.

- Ось, - простягає мені.

- Дякую, - усміхаюся. - Вибач, я тобі нічого не приготувала.

Почуваюся ніяково. Могла б і додуматися.

- Найкращим подарунком для мене буде твоя посмішка. А, і ось ще, - він повертається до машини, дістає щось із підлокітника. Це конверт. - Тут трохи грошей.

- Не потрібно, ти що! - відступаю на крок. Чомусь не можу прийняти їх від нього. - Ти й так мені достатньо дав за роботу.

- Таню, не дури, добре? Візьми, так я буду спокійний. До того ж, у тебе на носі захист, доведеться витратиться на стіл для викладачів і таке інше.

Він нахабно всовує мені в кишеню конверт. Я вирішую не опиратися. Він усе ж таки чоловік і піклується про мене так, як вважає за потрібне. Про такого хлопця можна тільки мріяти.

Артур міцно обіймає мене, і я відчуваю, як його тепло огортає мене.

- Вибач, що не можу стримати свою обіцянку і провести Новий рік, як планували, - його слова змушують мої очі наповнитися сльозами.

- Усе добре, - видавлюю я, відчуваючи, як серце стискається від болю. - Але я буду сумувати. Уже сумую. Шалено. Не можу повірити в те, що ми знайомі лише місяць. Уже й не пам'ятаю як це - жити без тебе.

- Я обіцяю дзвонити й писати щодня, - запевняє мене, обіймає ще міцніше. Йому теж важко. Він теж не хоче їхати. - Щойно ти повернешся до столиці, одразу ж зателефонуй мені. Я приїду за тобою, - його голос звучить так ніжно і впевнено, що я майже вірю, що все буде добре.

- Обіцяю, - шепочу я, притискаючись до нього ще міцніше.

Але всередині мене все перевертається. Прощання дається мені неймовірно важко. Воно виходить зім'ятим і коротким. Без довгих розмов і гарячих поцілунків. Без ніжностей у ліжку після кількох випитих келихів.

Коли Артур сідає в автомобіль і їде геть, я стою на подвір'ї, в кімнатних капцях і з букетом троянд, не в силах повірити, що ця казка ось так раптово закінчилася.

У кишені пілікає телефон.

Повідомлення від Артура.

"Уже шалено сумую, кошенятко. Цілую."

Змахую сльозу, що скотилася з очей, усміхаюся. Це всього на три тижні, чому я тоді так розкисла?

Подумаєш, у людей бувають стосунки на відстані набагато довше!