Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Я намагаюся викрутитися, оскільки не готова розкривати всі деталі.

- Ми познайомилися нещодавно, у парку. Він приїхав до родичів, - кажу, намагаючись звучати якомога переконливіше.

- Ну, я сподіваюся, що він хороша молода людина, - мама дивиться на мене з любов'ю і деякою тривогою. - Ти заслуговуєш на найкраще, донечко.

- Дякую, мамо, - кажу я, намагаючись усміхнутися. - Він і справді дуже хороший. Повір мені. Найкращий з усіх, що я зустрічала.

Мама киває і відпускає мене. Я йду до своєї кімнати, серце наповнене сумішшю хвилювання і занепокоєння. Частина мене схвильована новими стосунками, інша -- боїться, що все може закінчитися, щойно почавшись.

Я явно не сподобалася батькові Артура. Тут і гадати не потрібно. Я не з їхнього кола спілкування. Але все ж вибирати не батькові, а Артуру. А йому я вірю. Він мене не зрадить.

Несподівано для себе я усвідомлюю, наскільки глибоко влипла. З Артуром я наче на каруселі - то вгорі, де здається, що можеш торкнутися зірок, то раптово внизу, у темряві, де кожен твій страх стає надто відчутним.

Артур обіцяв зателефонувати ввечері, але час тягнеться так повільно, що в якусь мить мені здавалося, що він просто-напросто завмер. Я переживала, раптом він передумає, вирішить, що стосунки з дівчиною, яка може створити проблеми в його "досконалому" світі, йому не потрібні. Мені хотілося вірити, що він не такий, але сумніви гризли мене зсередини.

Мені страшно втратити його. Страшно, що всі наші мрії, спогади залишаться лише швидкоплинними митями, які так і не перетворяться на щось більше. Що всі ці моменти, коли ми сміялися до сліз, коли він пестив мене, коли шепотів усі ті ніжності й обіцянки, залишаться лише пам'яттю.

Сиджу на ліжку, обіймаючи подушку, і намагаюся зібрати воєдино всі свої думки і почуття.

Мама має рацію, я маю бути обережною. Але як бути обережною, коли поруч із тобою людина, яка змушує забути про все на світі? Як зберігати тверезість розуму, коли закохана до нестями?

Мої роздуми перериває дзвінок телефону. Це Артур. Серце завмирає, і я квапливо беру слухавку.

- Привіт, - його голос звучить трохи напружено.

- Привіт, - відповідаю я, намагаючись звучати спокійно.

- Таню, я...  Можемо ми зустрітися? - його слова змушують моє серце битися ще швидше. Стає тривожно.

- Звісно, - ледь чутно вимовляю я. - Де і коли?

- Я під'їду за тобою за півгодини. Ти не зайнята?

- Чекаю на тебе, - кажу і кладу слухавку. Відчуваю, як по всьому тілу проходить тремтіння. Раптом він скаже те, що мені не сподобається?