Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Я киваю, хоча всередині все перевертається. Але я не можу бути на нього зла. Я знаю, що він не студент як я. У нього важлива посада і час розписаний щохвилини.

- Добре, - тихо кажу, відчуваючи, як горло стискає спазмом.

Він нахиляється і ніжно цілує мене в губи.

- Дякую за розуміння, Таню. Ти... ти для мене дуже багато значиш, - шепоче він, відпускаючи мою руку.

- Коли ти їдеш? - запитую і чекаю відповіді, затамувавши подих.

Скільки в нас ще часу, щоб ось так спокійно провести його разом?

- Через три дні, - вимовляє з жалем. - Справи тут я передаю людям батька. Скоро збори акціонерів, тож батько хоче, щоб я повернувся до головного офісу.

Я киваю. Вірю йому, хоч і відчуваю, що щось недоговорює.

Він цілує мене востаннє і я виходжу з машини.

У моїй голові крутиться калейдоскоп почуттів і думок. Все ще відчуваючи солодкість його останнього поцілунку, я відчуваю, як по щоках починають котитися сльози.

Намагаючись заспокоїтися, я глибоко вдихаю зимове повітря,  наповнюю свої легені свіжістю і спокоєм.

Золотарьов спостерігає за мною, поки я не заходжу в будинок. 

Піднімаючись сходами до своєї квартири, я згадую кожну хвилину, проведену разом з Артуром. Кожна посмішка, кожен сміх, кожен дотик здавалися чимось вічним, чимось, що не могло так легко перерватися.

Зайшовши до квартири, я скидаю пальто і підходжу до вікна, з якого відкривається вид на темні, пусті вулиці.

Машини Артура вже немає.

Поїхав.

Два тижні. До нового року залишилося всього два тижні. А ще через десять днів я повернуся в столицю і знову буду поруч із ним.