Володимир - Скляренко Семен

Не стало Святослава, он лежить у санях Володимир, тільки вона живе серед чорної ночі — княжа мати й однаково рабиня...

Так чого ж ви поспішаєте, воєводи, гридні, — сани віддаляються й віддаляються, вона — стара, немічна мати князя, — ні, цього ніхто не знає, вона — черниця Марія, задихається, не може встигнути за вами, навіть за мертвим сином!

Малуша стала... Ні, вона не встигне... і куди вона піде, куди?.. Десь удалині якийсь час чувся тупіт коней, голоси, а от все затихло. Малуша стояла на лузі, де колись горіли купальські вогні.

9

До світання ще Святополк вийшов з схованки — із терема воєводи Вовчого Хвоста, — вдерся з дружиною своєю, що стояла напохваті на Подолі, до древнього княжого терема, сів у Золотій палаті й велів будити бояр, воєвод, мужів Гори.

О суєто суєт світу, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гридні-кликуни Святополка не встигли обійти Гори, а з усіх теремів до княжих покоїв заспішили бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, огнищани й тіуни.

Вони йшли в темряві задушливої ночі, викрешуючи залізними вістрями своїх посохів на камені іскри, тихо перемовляючись між собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку...

Княжий терем щільним кільцем оточувала гридьба, у сінях стояли найближчі воєводи Святополка, оглядали всіх, що заходили до сіней, веліли йти наверх.

Там, у Золотій палаті, їх ждав Святополк. Він був у кутку палати, недалеко від помосту, на якому стояло порожнє крісло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували воєводи Вовчий Хвіст і Слуда, бояри Вуєфаст, Іскусєв, Коницар, — усі суворі й мовчазні.

Боярство і воєводи Гори в тиші заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сів на своє місце праворуч від помосту й єпископ Анастас.

Тоді, повільним кроком, ніби щось роздумуючи, на поміст піднявся й зупинився перед княжим кріслом Святополк. Він був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей...

— Я покликав вас сюди, воєводи, бояри, ліпші мужі города Києва, в тяжку годину, — почав він. — Осиротіла Руська земля, князя Володимира не стало... Сотворимо йому вічну пам'ять...

У Золотій палаті прокотився шум — люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали.

— І хоч князеві Володимиру ще не віддана почесть погребальна, по заповіту він не хотів її приймати, але і тут, у городі Києві, і скрізь по Русі нині так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю.

Глибоке зітхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русі, серце кожного крає неспокій, тривога.

— Неспокійно у нас на півдні, — продовжував Святополк, — ромеї вкрай скорили болгар і вийшли на береги Дунаю, хеландії їх перетинають Руське море, стоять у Херсонесі, підіймаються вгору Танаїсом...

Золота палата зашуміла, загула багатьма голосами.

— Бач, куди вела Візантія і її імператори...

— Ганьба, ганьба ромеям!

Ті ж воєводи й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали:

— Мечем поквитаємось з ромеями!..

Князь Святополк рішучим помахом руки обірвав ці крики — в палаті одразу настала тиша.

— Скрізь на Русі неспокійно, — продовжив він. — Чуючи легку поживу, за Дніпром стали печеніги, за ними зі сходу йдуть половці, на півночі Ярослав покликав свіонів і збирається йти на Київ.."

О, коли б то князь Володимир був живий, міг стати тут, на помості, сказати: "Люди рідні, Русь, усе життя своє я кликав вас на брань з ворогами, тільки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руські, пильнуйте..."

Але нині Володимир лежав у холодній пустці Десятинної церкви німий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього — вже мертвого князя.

— Мені важко й соромно говорити, мужі, — продовжував Святополк, — але немає князя Володимира, немає й князів, які б повели рать руську супроти ворогів наших... Борис і Гліб, яких всіляко возвеличував князь Володимир, немощні суть, вони в'єдно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже раніше підняв меч супроти батька й готується йти на Київ з свіонами, Мстислав сидить у далекій Тмутаракані, Ізяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синів таких, хто тепер урятує Русь?!

І враз воєводи й бояри, що оточували поміст, закричали:

— Служимо тобі, Святополче!

— Буть тобі князем!

— Свя-то-пол-ка!

На мить, правда, крики ці обірвались. Один із старців города Києва, боярин Ратша, підвівся з лави, на якій сидів, схопився за сиву голову, заволав:

— Що робиться, мужі? Куди йдемо? Ще тіло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синів його, всіх нас. Мужі! Зупиніться! І ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довіку!

Але до нього вже кинулись воєводи Святополка й гридні, схопили під руки, поволокли.

У палаті стало тихо — сила перемогла силу, кожного, хто посміє, як Ратша, піднести голос, жде ганьба, муки й смерть...

— Волимо тебе, Святополче! — заволали воєводи.

— Святополка! — вимагала Золота палата.

Він стояв і примруженими очима дивився на мужів.

— Я поведу воїв супроти Візантії й князів Бориса й Гліба, іже сукупно з нею; я піду супроти свіонів і Ярослава, що пустив їх на Русь. Якщо проти нас стали Північ, Схід і Південь, мені допоможуть польський князь, німецький імператор...

В одній з світлиць, в самому кінці темних переходів, на верху княжого терема, горить на столі свіча. Перед нею, прикипівши поглядом до рубленої стіни, сидить жінка — з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям — красуня, княжна полотська Рогніда!

Але це не Рогніда — і краса її, і сама вона вже в минулому, їх немає, за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матір.

І не тільки обличчям схожа Предслава на Рогніду, у неї така ж і душа; нині вночі вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз усе йому простила.

Предславу турбує інше — вже на Гору привезли й поставили в Десятинній церкві корсту з тілом Володимира, вона бігала туди попрощатись, але її не пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дізналась, що туди вже увірвався з своєю гридьбою Святополк, крізь напівпрочинені двері в її світлицю долітають крики з Золотої палати.

Свіча догорає. Краплини воску, наче великі сльози, повільно стікають закрутами череп'яного свічника, тужавіють і остигають, кілька краплин одірвались й упали на шкіряну харатію — вони не відають, що разом з нею підуть у вічність. Свіча догорає, жовтаве проміння все кволіше снується навкруг.

А очі княжни Предслави застилають і застилають сльози, вони падають на харатію, тільки ж сльози не вічні, вони падають — і висихають.

Рука тремтить, коли княжна пише: "Се вночі отець наш умерл, а вже Святополк тут, сидить у Києві на його столі, хоче послати дружину на Бориса й Гліба, і ти, брате, блюдися його, поєліку..."

Крики в Золотій палаті наростають, навіть тут, у далекій світлиці на верху терема, чути:

— Нехай живе князь Святополк!

Предслава схоплюється, стискує руками шию — рветься й розсипається на підлозі зелене намистечко з Тмутаракані — дарунок її батька...

Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава стає на коліна й намагається зібрати розсипане намисто.

Київ знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горі, Подолі, в передградді й Оболоні — всім було відомо, що корста з його тілом стоїть у Десятинній церкві, всі ждали, що небіжчику князеві віддадуть почесть погребальну.

Проте воднораз хтось ширив чутки, нібито князь Володимир заповідав поховати його без жодної почесті й слави, в безіменному місці, без людей, як поховали колись і жону його Рогніду: він зробив що міг, тіло ж токмо землі належить.

І ще з страхом говорили в Києві, що вночі на Горі син Ярополка Святополк зібрав бояр і воєвод, які оголосили його князем Русі, що Святополк уже послав дружини супроти синів Володимира Бориса й Гліба, Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать сам...

З великим трепетом усі — і християни, і люди старої віри — говорили, що Святополка благословив на це епископ Анастас і що Святополку обіцяють допомогти польський князь, німецький імператор, римський папа.

Київ хвилювався, Київ ждав.

Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нікого не підпускала навіть близько до неї. Уночі на чолі її стало багато сотенних, кілька тисяцьких, воєвод.

Пізньої години від княжого терема стежкою, що вела до Десятинної церкви, пройшов невеликий гурт воєвод і бояр.

Вони стали на крутому схилі гори, що височіла над Подолом, говорили з тисяцькими.

— Цілий день рвались до церкви, — почувся голос воєводи Слуди, — ледве стримували гридні їхню навалу...

— А зараз? — запитав боярин Воротислав.

— Ждуть і зараз — отут від Подолу, з того боку — від Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князеві.

Воєводи й бояри стояли край гори. Перед ними в темряві й безмов'ї поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там стоїть, хоче віддати почесть погребову князеві Володимиру тьма людей київських — друзів його й недругів, християн і язичників.

— Нехай гридні пильнують, не випускають списів, — велів воєвода Вовчий Хвіст. — Ми ж ходімо, воєводи й бояри!

Тоді тихо відчинились двері Десятинної церкви, в темних переходах заблимали вогні свічок, затупотіли ноги.

Дуже проста, зроблена з свіжої соснової дошки корста з тілом князя Володимира стояла в правому притворі з закритим віком. Біля неї не було, як велів покон, ні списа княжого, ні його знамена. Проміння свічок освітило обличчя воєвод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Вуєфаста, Іскусєва... У кутку під стіною тулилось кілька священнослужителів, каменярів.

— Понесемо, — сказав Вов'чий Хвіст.

Воєводи й бояри підняли корсту й взяли на плечі.

— Поможіть і ви! Від голови! — сказав священнослужителям і каменярам Вовчий Хвіст.

Кілька чоловік з свічками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали воєводи й бояри, що несли корсту. Ішли в півтемряві, пустці, з якої виринали, наче з води, великі очі образів, суворі лики. Вгорі під склепіннями озивалась луна.

Вони прямували до лівого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгині Ольги. Біля неї були розібрані мостини, зроблено східці, в кінці їх, у викопаній під підлогою ямі, стояла кам'яна гробниця.

У цю гробницю воєводи й бояри поставили корсту з тілом князя Володимира.