Володимир - Скляренко Семен
Ти ж бережи Новгород.
— А що мені в Новгороді?! Це — твій город, ти там сидів князем, докінчуватиму те, що ти почав, стоятиму, як і ти.
"Стоятиму, як і ти"? Про що говорить Ярослав? Князеві Володимиру довелось у Новгороді не тільки стояти, коли Ярополк захотів один сісти на столі в Києві, це новгородці не потерпіли свавілля київського князя, досить було йому кинути клич — і вони встали за своє право, пішли на Київ.
— Новгород і Київ з'єднує велика, свята дружба, — сказав Володимир, — і люди там суворі, тверді. Звикнуть до тебе, зумієш їх зігріти — віддані будуть, вірні. До того ж і поміч у Новгороді матимеш добру — посадником там сидить Добриня — уй мій, кормитель.
Гірка посмішка промайнула в кутиках уст Ярослава.
— Мене любила Ростово-Суждальська земля, і я любив її... Що ж, отче, якщо так судила доля, я вже здалік люблю й Новгород, швидше хочу туди їхати, покинути Київ... А посадник твій у Новгороді мені не буде потрібен, адже сам сидітиму князем.
Князь Володимир відчув з слів Ярослава, як тому важко нині, після смерті матері, бути в Києві, говорити з ним, отцем, у цій палаті, ще важче думати про те, що буде далі.
— Сину! — сказав Володимир. — Я покликав тебе, щоб повідати все про Новгород і полунощні землі, хочу, окрім того, сказати, що мені боляче виряджати тебе...
Він ступив уперед, зупинився близько від сина.
— Ти, Ярославе, — хрипким голосом промовив Володимир, — перший, улюблений мій син від матері Рогніди... Чуєш, її вже немає, не буде, тож скажу тобі — я любив тільки її, за що мучусь і страждаю нині, сину...
Співчуття, тепле синівське слово?! Ні, князь Володимир не ждав і не міг ждати, він просто хотів сказати нарешті правду якщо не Рогніді, то її сину... А може, думав Володимир, Ярослав зрозуміє його і простить?
Мовчазний і суворий стояв Ярослав, бачив перед собою великі батьківські очі, в яких були тривога, біль, смуток, бліде перекошене обличчя.
— Прощай, отче! — сказав він. — Я твій син і буду таким довіку, але є Русь, і я служитиму їй до сконня...
— Прощай! — тихо вимовив князь Володимир.
...Так і розійшлись отець з сином, у кожного в душі залишились тільки біль і образа; — не стало Рогніди, й не було вже сили, яка б їх могла замирити.
Ярослав зайшов до сестри Предслави: разом вони й раніше перемагали горе й розпач, самотнім вирушав він до Новгорода, ще більш самотньою залишалась на Горі сестра.
— Я прийшов, сестро, щоб попрощатись з тобою, — сказав Ярослав, переступивши поріг її світлиці.
— Чула, — перебила його Предслава, — приймаєш ти честь велику, їдеш до Новгорода князем.
Ярослав теплими очима подивився на сестру, що була дуже схожа на матір свою Рогніду — таке ж лляне волосся, голубуваті очі, мила, привітна.
— Чи велика це честь, сестро?! — смутно промовив він. — Князем я вже був, мав Ростово-Суждальську землю, нелегко мені там доводилось, багато сил поклав, аби тримати цю землю в покорі й пошані до Київського столу. Там я вірно служив отцю.
— Але Новгород — то більший город, полунощна земля безмежна.
— Важка й неспокійна Новгородська земля, її оточують ворожі, злі язики, глад, холод ходять по тій землі, мор косить людей... Від того й брат наш Вишеслав загинув.
Почувши ім'я покійного брата, Предслава залилась сльозами.
— І не добра хотя, батько посилає мене до Новгорода...
— Так що ж він хоче?
— Після того, що сталося з матір'ю, — у запалі говорив Ярослав, — батБко не хоче бачити мене в Києві чи Ростові, посилає в полунощні землі, робить князем-ізгоєм.
— Ти говориш страшні слова, — жахнулась Предслава. — Тоді не їдь, не їдь туди, брате.
— Ні, Предславо! — рішуче промовив Ярослав. — Що я, що батько Володимир... Слово його — —закон, десницю підтримує Христос, за ним Гора... До Ростова мені не повертатись, у Києві не бути, єдиний шлях — до Новгорода... Що ж, краще там, ніж тут, може, там, у Новгороді, волі більше, бояри й воєводи ліпші, а я стану одмесником отцю Володимиру.
— Ярославе! Ти про що говориш, що замислив!
— Нічого я поки що не говорю і нічого не замишляю... Одного шкода — залишаю тебе в Києві. Ти ж, Предславо, не забувай про мене, сидя в Києві, дивись, що тут робиться, щось помітиш — сповісти, пришли грамоту...
— Все зроблю! Дивитимусь і повідомлю! Тільки чому, чому мені так страшно, брате?!
У Великій Луці на зимовому шляху з Новгорода до Києва князь Ярослав зустрів корсту з тілом брата свого Вишеслава. Це була невесела, скорбна зустріч живого з мертвим, надій з тліном.
Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похід: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снігом, їхало кілька десятків вершників, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щільно закритою віком просмоленою корстою, за ними на багатьох санях їхали нарочиті мужі Новгородської землі, а ще далі верхи й пішо, змінюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспішали смерди — требити путі, класти мости, одбиватись від диких звірів, що зграями ходили в лісах.
Схопившись з коня, князь Ярослав підійшов до саней, на яких стояла корсіа, просто в снігу упав на коліна, підняв руки д'горі й тужно мовив:
— О брате мій Вишеславе, чи думав ти, ідучи в полунощні землі, що повертатимешся на отчизну в гробниці, трупом хладним?!
Над снігами крутилась поземка, чорна корста іскрилась від паморозі, задубілі корогви дзвеніли під вітром.
— Горе мені, горе, — бідкався князь Ярослав, — аще зустрів тебе не на коні сидящого, а лежащого в гробниці.
Корогви схилялись до самої землі, вітер свистів дужче й дужче, снігове море затягло все навкруг. ,
— Прощай, мій брате! — чулись крізь голосіння вітру слова Ярослава. — І не сварись на мене, їду заступати тебе, як ізгой, рушаю, як і ти, в тьму полунощну.
Дружинники вже посідали на коней, у снігу зарипіли полозки, сани з корстою рушили далі.
Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снігів князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава.
Князь Ярослав приїхав до Новгорода без якоїсь почесті й слави. Так трапилось, напевне, через те, що поїзд його промчав льодами Ільмень-озера увечері, біля терема княжого зупинився пізньої ночі, коли в Новгороді все спало.
Піднявши на ноги сонну сторожу, сли, що їздили до Києва, разом з князем Ярославом зайшли до терема, там забігали дворяни, запалили вогні, у стравниці забряжчав посуд, запахло смажениною.
Одразу ж до терема, засапавшись, прибігло чимало воєвод і бояр, а разом з ними й посадник Добриня, що виділявся з-поміж них одягом своїм, гривнами, чепами, поважним виглядом.
Коли закінчилась вечеря, мужі, воєводи й бояри пішли, але Добриня залишився — йому хотілось поговорити з новим князем, хтось мусив провести Ярослава і в його палати.
Так вони залишились удвох на верху терема, в палаті, що виходила темними вікнами на Волхов. Добриня страждав з самого вечора печією, тепер, випивши меду й поївши, захмелів, обважнів, його хилило на сон. Але Ярослав, що їхав більше як місяць з Києва і що майже не спочивав у останні ночі, зовсім не хотів спати. Злегка шкутильгаючи, він пройшов по палаті, постояв біля вікна, обернувся до воєводи.
— Я, княже Ярославе, — почав Добриия, — служив ще діду твоєму, нехай буде прощен, князеві Святославу, вуєм був отця твого Володимира, багато літ сидів його посадником у Новгороді, був першим воєводою й боярином у князя Вишеслава...
Добриия замовк, ждучи, що Ярослав скаже своє слово. Але Ярослав не говорив — він стояв біля вікна, дивився на темні обриси теремів, засніжений Волхов.
— І з християнством я допомагав князеві Володимиру, — повів далі Добриня, — множество ворогів серед язичників мав і маю. Перуна почепив за кінський хвіст і вверг у Волхов. Воєводи й бояри — своє, а я — княжа людина, тільки йому служив і мушу служити...
Князь Ярослав нарешті одвернувся від вікна й пильно подивився на воєводу Добриню. Той аж здригнувся — на нього дивилось обличчя молодого Володимира — те ж чоло, ніс, рот, і, що найбільше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малуші.
— Я багато чув про тебе, воєводо Добрине! — сказав Ярослав. — Знаю, багато ти й зробив для земель полунощних.
— Вір мені, княже, — ніяковіючи й плутаючи слова, продовжив Добриня, — ревно допомагатиму й тобі, буду першим подругом, слугою.
Ярослав сів у крісло й опустив очі.
— Слухай, Добрине, — сухо промовив він. — Мені ще в Києві багато повідали про тебе, знаю, ти був вірним слугою в князів. Але мені слуги-воєводи не потрібні, вони мусять робити свої справи, мені служитимуть дворяни. Я ж служитиму разом з усіма мужами моїми людям полунощних земель...
Це були образливі для Добрині слова, князь Ярослав відкидав його дружбу й службу, він — юний хромець і його онук — змовився, може, в дорозі з слами-боярами, може, а це ще гірше, щось дізнався про нього в отця — Володимира.
— То коли велиш мені приходити? — тільки й знайшовся Добриня.
— Нині на світанні я велів зібратись у Великій палаті всім боярам, мужам, воєводам... Приходь і ти.
— Але вже скоро й світанок... Коли ж ти спатимеш, княже?
— У цьому городі, — зухвало відповів Ярослав, — я вже не хочу спати.
8
На голову князя Володимира падають і падають удари: смерть сина Ізяслава в Полотську, зрада Святопрлка в Турові, втрата людини, яку він любив і яка любила його над усе в світі...
Володимир тримається й зносить ці удари, намагаючись вдержати скіпетр василевса; дбаючи про спокій і лад у землях, він бере Туров під свою руку, в Полотськ посилає сина Брячеслава, в Ростово-Суждадьську землю, де сидів раніше Ярослав, — старшого сина від цариці Анни Бориса, у Муром — сина Гліба, разом з ним по згоді з єпископом Анастасом посилає єпископів Феодора і Іларіона...
Але коли сколихнеться одна хвиля, важко стримати все море — до Полотська далеко, ходять чуткиу там неспокійно в землях, Туров зовсім близько від Києва, а й у цьому городі, як і по всій Туровській землі, спалахують пожежі, іде татьба, розбой, якісь таємничі загони скрадаються там у лісах і нетрях.
Найгірше ж у Ростові й Муромі... Що сталось з Ростово-Суждальською землею, яка справно платила дань, коли там сидів Ярослав, посилала військо, корилась Києву? Коли туди доїжджає князь Борис, земля відмовляється його прийняти, не приймають там і єпископа Феодора, що їхав з князем.
За Ростовом іде Муром — муромчани не допустили князя Гліба на свою землю, над єпископом Іларіоном посміялись, одрізали йому бороду, князь і єпископ врятувалися від смерті, втекли до города Чернігова, послали гінців до Володимира, запитують, що робити.
Що робити? Легко синам запитувати, важко відповісти отцю-князеві.
