Володимир - Скляренко Семен
Він буде першим по мені... Чуєш, воєводо?!
— Чую, княже, і реку — справедливо розсудив, — Борис — то є князь над князями. Але ж ти давно велів послати гінців до нього, і я виконав твій загад — князь Борис не днесь-заутра буде в Києві...
— Непокоюсь я. Дні йдуть, а Бориса немає, велю тобі, воєводо, — візьми з собою дружину, їдь сам у поле, знайди Бориса, верни його в Київ...
— Заутра виїду, княже...
— А про Святополка нічого не чути?
— Ні! Він, либонь, дуже далеко, в Польщі, та руки в нього короткі...
— І Новгород мовчить?
— Мовчить... Цього літа лодії Ярослава вже Волока не пройдуть...
— То й іди! Їдь до города, спочинь. Може, зараз і я засну, воєводо...
— Зроблю, як велиш, — вклонився воєвода. — Прощай, княже!
— Прощай, воєводо! І їдь шукай сина Бориса...
Спав він чи не спав? Князь прокинувся, розплющив очі, побачив темну постать біля розчинених дверей.
— Хто там? — запитав Володимир.
— Єпископ Анастас, княже...
— Чого ж ти прийшов? Хіба тобі, старому, ходити в таку грозовицю?
— Я відчував, що тобі важко, от і прийшов...
— Ти вгадав, отче, у цю ніч мені чомусь так важко, як ніколи... Іди, єпископе, сядь біля мене...
Єпископ наблизився до ложа, сів у низенькому кріслі.
— А чого ж тобі важко, княже? — дуже тепло запитав він.
— Не вмію на це відповісти.
— Скажи, як велить душа, і тобі стане легше... Князь Володимир, дивлячись на вогник свічі, думав, потім почав:
— Мені здається, що я довго міцно спав і раптом прокинувся... Багато, ой, як багато літ минуло, але ж сьогодні бачу старий, давній світ, отця Святослава, ідолів на горах, древні городи й весі, — все таке рідне й бтгазьке, але як далеко-далеко все це днесь... І бачу я ще, отче, ось тут, за вікном, — нові городи й весі, лик Христа, нових людей. Хто ж це содіяв?
— Ти, княже Володимире, — василевс Русі.
— Боже, боже! — вирвалось у Володимира. — Та невже ж я все це содіяв: знищив старий закон і покон, насадив древо нового життя?
— Ти, княже! — впевнено сказав Анастас.
— Так чого ж мені страшно, дуже страшно, отче? Володимир замовк. За вікном і в світлиці все осяяла блискавиця, вдарив грім, Анастас побачив зведене від страху обличчя князя, широко розплющені його очі, сиві вуси й темні уста... Перехрестившись сам, він дужим помахом руки перехрестив і князя.
У півтемряві, що настала після цього, єпископ говорив:
— Я тебе уважно слухав і хочу розрадити, княже... Пощо ти непокоїшся, тривожиш своє серце, душу? Ти сказав правду — був світ старий, закон і покон отців твоїх, все це повинно було померти й навіки вмерло, княже... Ти сказав правду й про те, що на зміну старому світу прийшов світ іний, новий, тільки марно жахаєшся цього нового світу. Він мусить бути, він є. Вір мені, прийдешні люди пом'януть добрим словом тих, що це содіяли, а бог уже благословив ни... Але в бренному цьому житті треба, щоб хтось вів людей, — і бог перстом своїм відзначив тебе, княже, ти і тільки ти зробив те, чого хотів бог, нині ти маєш любов усіх земель...
— Ні, єпископе, жажду сам правди, любові не мав і не маю.
— Про яку ти любов говориш, княже? Володимир думав, ніби вагався, чи повісти йому свої думи єпископу.
— Миру немає в землях, землі не слухаються мене, синів послав туди, але не маю їхньої любові.
— Заспокойся, княже, содіяне тобою дасть плод пізніше, мир настане в землях, сини твої ще підопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква...
Єпископ замовк.
— Ти чогось не сказав, Анастасе?
— Я скажу про це не нині...
— А чому?
— Церква й князь — суть єдині, кожному з них своє... Вір мені, аще учиниш церковний закон — даси десятину церкві з усіх земель, дозволиш церкві чинити суд, — ми з тобою все переможем, княже.
— Ти вже говорив про це мені, єпископе, не можу цього зробити...
— Княже! Ти не міг цього зробити раніше, та на все приходить свій час... Хто ж зробить це, крім тебе?
Володимир подивився на єпископа зляканими очима... Чому Анастас так сказав, на що він натякає, — невже скоро кінець, смерть?
— Ти мусиш і будеш ще довго-довго жити, — ніби вгадавши його думки, додав єпископ, — за це молиться і завжди молитиметься церква. А ми з тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд...
— Устав церковний з тобою? — сухим голосом запитав Володимир.
— Бог велів мені взяти його з собою.
— Дай сюди!
Єпископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаменті устав церковний — і Володимир сів на ложі, довго читав написані рукою Анастаса слова:
— "...дах десятину во всій землі Руського княжіння, і від всякого суда десятий гріш, а з торгу десятий тиждень..."
Княжа рука здригнулась.
— Зажди, єпископе... Ти пишеш: "...і від домів на всяке літо десятину всякого стада і всякого живота..." Така десятина?
Єпископ відповів суворо й холодно:
— Десятина мусить бути тільки така, бо церква молиться за князя й смерда...
— Страшно. Десятина з усієї Русі на церкву... Ой, як страшно, — вирвалось у князя.
— Так треба, — процідив єпископ.
— "...а по цьому не вступатись ні дітям моїм, ні внучатам, ні всякому роду моєму довіку ні в люди церковні, ні в суди їх..." Єпископе Анастасе, навіщо ти приніс мені цей устав про десятину й суд?..
— Нині не тільки на землі — на небі такожде іде суд, — глухо відповів єпископ, прислухаючись до луни грому.
Князь Володимир на мить заплющив очі, груди його високо здіймались, узяв перо, підписав устав.
— Спасибі, княже! Вір мені, не токмо ми, а всі прийдешні люди назовуть тебе святим, з апостолами рівним...
Володимир ліг на ложі.
— Святий! — прошепотів він. — Як княгиня Ольга... Ні, не святий, не говори, що я з апостолами рівний, бо потопав і потопаю в гріхах.
— Ти потопав і міг потонути в гріхах, коли був язичником, княже. Але хрещення — то початок нового життя, з ним тобі були прощені всі гріхи, содіяні допреже.
У Володимира було дуже смутне, неспокійне обличчя, якісь більші нібито, ніж звичайно, очі дивились на розчинене вікно.
— Церква й хрещення прощає, — важко видихнув він, — але я сам собі простити гріхів не можу.
— І апостоли робили гріхи, — ледь посміхнувся єпископ. — Один токмо бог без гріха... А ти будеш, княже Володимире, святим у віках, і з апостолами тебе зрівняють.
— Я не можу, не хочу бути святим, не мені, грішному, рівнятись з апостолами...
— Мовчи, сину мій... Владою, даною мені від бога, розрішаю й прощаю тобі всі содіяні тобою гріхи і молитимусь, аби він, аще покличе тебе, прийняв там, де всі праведні спочивають... Заспокойся, княже, засни!
Воєвода Вовчий Хвіст не поїхав, як обіцяв князеві, одразу з Берестового. Увесь час, доки єпископ Анастас був у Володимира, він сидів з кількома воєводами й боярами на ослоні в сінях, очевидь, ждав єпископа, бо, тільки той вийшов від князя, рушив слідом за ним.
— Яка темна ніч, — сказав єпископ, зупинившись за дверима терема. — Спека, задуха, грозовиця... У таку пору здоровому важко, а Володимиру й поготів...
— Що думаєш, єпископе? Мені не подобається князь.
— Мислю, що оце й кінець, — важко зітхнув єпископ. — Я, воєводо, по очах виджу, звик. Чи й переживе цю ніч...
У непроглядній темряві вони тихо крокували двором. Часом спалахувала блискавка, після якої все навкруг здавалось ще темнішим, чорним.
— Помирає і сам не вірить, — говорив єпископ. — Втім, так буває завжди. У дуба зрубаєш корінь, а листя все зеленіє... Ох, гріхи, гріхи!
— Що говорив князь? — поцікавився Вовчий Хвіст.
— Все про своє — воювати з Ярославом збирається, шукає Святополка, молиться на сина Бориса. Що тільки й буде по його смерті, воєводо?
— Кожному овочу своя пора, — засміявся Вовчий Хвіст, — кожне дихання дбає про себе... Ти, єпископе, здається мені, такожде себе не забуваєш...
— Про що говориш? — зупинився й схопив за плече Вовчого Хвоста єпископ.
— Бачив, що в тебе в кишені грамота княжа...
— Що ж, — зухвало промовив Анастас. — Маємо устав церковний, підписав його нині князь. Не про себе дбаю, про церкву... Що, може, скажеш, зробив недобре?
— Ні, — відповів Вовчий Хвіст, — дієш ти добре... Давно пора. Государ повинен дати устав і церкві, і боярству, і всім людіям — кожному своє, за те й служимо... Тільки що цей устав, аще прийде після Володимира недостойний князь?!
Знову небо прорізала блискавка — єпископ і воєвода стояли поруч серед двору, здавались вищими, ніж справді. Блискавиця була така сліпуча, що від неї на зелений спориш навіть не падали тіні, навкруг не видно було нічого, тільки чорніло недалеко покинуте кимсь цебро з срібним кружальцем води.
— Воєводо Хвіст! — сполохано сказав єпископ. — Зажди, про що говориш?
— Я нічого не говорю, — відповів єпископу Вовчий Хвіст, — а знаю — аще прийде в Київ Ярослав, він порве устави отця свого.
— А Борис? — запитав Анастас.
Воєвода схилився до самого вуха єпископа.
— Бориса не прийняв навіть Ростов, що ж він — немічний, кволий — Києву?! Син василіси? А чим, чим нині нам Візантія допоможе? Та й тобі, єпископе, ні з ним, ні з патріархом константинопольським не по дорозі...
— О, це так, — згодився єпископ. — 3 патріархом мені не по дорозі.
Недалеко вже були й ворота з двору. В сяйві блискавиць за ними окреслювались критий візок єпископа, кілька осідланих коней, темні постаті дворян, гриднів. Єпископ зупинився, схопив руку Вовчого Хвоста.
— Так що ж це? Хто ж тепер сяде на столі? Вовчий Хвіст помовчав.
— Токмо син князя Ярополка й царівни, — долинув з темряви його хрипкий голос. — Святополк — князь дужий, суворий, він захистить бояр, людей, церкву.
— Але він далеко, в Польщі?
— Ніч темна, нічого не видно, — натяком відповів Вовчий Хвіст, — якщо це станеться з Володимиром нині, Святополк до ранку може бути в Києві...
— Почекай, воєводо, почекай, — не випускаючи руки Вовчого Хвоста, мовив єпископ. — Святополк католик...
— Князь Володимир помирає, — суворо сказав Вовчий Хвіст. — Ми — християни, і католики такожде християни... Нашої, руської християнської віри ніхто не зачепить. Та й що віра? Нам потрібна сила, а вже з нею бог.
Блискавиця... У єпископа зовсім біле, закам'яніле обличчя, непорушні, неначе скляні, очі, закушені губи.
— Ну, єпископе, — глузливо запитав Вовчий Хвіст, — чи згоден ти благословити Святополка?
Єпископ мовчав. За коротку хвилину, яка проминула від удару до удару блискавиці, він пригадав ще одну ніч під Херсонесом, коли зрадив патріарху константинопольському й ромеям, скрадався у пітьмі до табору Володимира, клявся в приязненстві й любові...
Те, що робилось цієї ночі, було не новиною.
