Володимир - Скляренко Семен
Він ішов до Володимира, бо шукав сили й слави, нині сила князя Володимира вичерпалась, славу ж єпископ Анастас матиме тільки з Горою й Святополком.
— Я згоден, воєводо! — в нестерпному сяйві, під страхітливий гуркіт грому сказав Анастас.
7
Володимир заснув. Може, на хвилину, може, на годину спокій прийшов у його стомлену душу, князь усе забув, спочив.
Прокинувся він від дужого удару грому, що пролунав над самим дахом терема, і сяйва блискавиці, що наскрізь пройняла повіки й змусила його розкрити очі. "Що це?!" — хотів крикнути Володимир. Проте трапилось неймовірне — князь крикнув і сам не почув свого голосу — після удару грому за вікном, у саду, внизу, в теремі і в палаті стояла надзвичайна, якась зловісна тиша, а голосу не було — тільки тиша й пустка.
"Чому це я не чую свого голосу? — подумав Володимир. — Може, знову серце, голова?!"
Проте серце його билось, хоч і напружено, а рівно, він бачив усе навкруг себе — свічу, корчагу з водою на столі, темне вікно, гілля за ним, меч і щит отця Святослава, образ Христа на стіні.
Тільки на душі в нього було неспокійно, надто тривожно, відчуття чогось неминучого, невблаганного, що підступало, обгортало його.
Він навіть схопився, сів на ложі, простягнув руку до корчаги, щоб випити води...
І тоді він відчув, як серце його — на довгу, надзвичайно довгу мить — зупинилось, напружено здригнулось, забилось, в голові його раптом почався свист, шум.
"Що це? Чому так?" — краяли думки-блискавиці. Він думав не тільки про серце й голову, вони болять тому, що немає спокою в душі... "Чи поїхав Вовчий Хвіст у поле? — виникала одна думка. — А чого приходив єпископ Анастас?" — одгонила її інша.
Думки виникали й зникали, змішувались і знову народжувались.
"Сини! Де вони? Бояри? А чому тут немає бояр? Де мої воєводи? Ні, в мене нікого, нікого немає, — я лишився один, сам... І хворий, зовсім хворий".
В промінні свічки побачив образ Христа і звернувся до нього:
— Воззри ж тепер на мене, воззри, бо ти цар небесний, я ж імператор на землі, і, крім тебе, мені ні до кого звернутись... Воззри, воззри, воззри, чуєш, Христосе, я тяжко страждаю, я загибаю... Ти хочеш мене рятувати, зійди з образу, допоможи мені, врятуй...
Він довго дивився на образ Христа, і видно — на образі цьому, на лику Христа, що був досі темним і суворим, він помітив щось схоже на посмішку...
— Ти смієшся?! — крикнув князь Володимир. — Чого ти смієшся, Христос? Ні, це в мене наморочиться в голові... Ти не смієшся, тебе немає... Яка облуда! — застогнав він. — Яка облуда, адже нічого — навіть Христа — немає...
"Куди піду? До кого звернусь?" — налітали знову й знову думки.
Предслава! Він згадав її — свою дочку, що жила так близько, одразу за лісом і стіною — на Горі... Вона ж любить його, як і він її, так само, як любив колись Рогніду, прийде, прибіжить сюди, аби тільки покликав.
Але Рогніда пішла в безвість, не почувши від нього слова любові, відтоді ж між ним і Предславою виросла стіна — рідна дочка стала йому ніби чужою, пізно кликати її, ніхто, ніхто не прийде до нього серед цієї страхітливої ночі.
І тоді він пригадав одну, найдорожчу в світі людину: матір свою, Малушу. Рік за роком проходили, минало життя, але він не міг звикнути до думки, що її немає, вірив, що вона жива, тільки Гора, дружина, воєводи й бояри не допускали її до нього.
Проте так не могло бути надалі. Тепер, коли він почував себе зовсім самотнім, хворим, вона мусила бути біля нього, жити далі без неї він не міг.
І він вирішив, що негайно, цієї ж ночі, зробить клич, велить шукати її по всій Русі, щоб вона прийшла, сіла коло його ложа, поклала руку на гарячу його голову; він з славою введе її в Золоту палату, посадить поруч з собою, бо вона його мати, він від неї пішов і до неї повернеться...
Він схопився з ложа й без посоха, без помочі чужої руки ступив раз, і другий, і третій, так, як ходив і колись.
Раптом він зупинився. Недалеко від Берестового спалахнула і вдарила блискавиця — така сліпуча, що в світлиці стало видно, як удень, блискавиця ця, либонь вцілила в землю, бо навкруг усе загуло, захиталось.
Володимир не чув цього — у сяйві блискавиці він побачив те, що було неймовірним і незрозумілим, — на стежці в саду за теремом князь помітив постать, що вирізувалась на тлі зелених трав, — там ішла, спираючись на посох, стара жінка — така, якою він уявляв ключницю Малушу — свою матір.
— Мамо! — вирвалося з горла князя Володимира. — Де ти взялась? Звідки прийшла? Мамо, іди до мене! Ма-а-мо!
Але блискавиця, мабуть, вдарила не тільки в землю, гаряча іскрина поцілила в серце князя Володимира, бо він відчув нестерпний біль, ніби десять списів разом пройняли йому груди.
Могутнє колись його тіло ще боролось, широко розставивши ноги й хапаючи руками повітря, він стояв, ждав, що біль зникне.
І він ще встиг крикнути:
— Людіє! Дружино! Дружи-й... Хтось біг з сусідніх покоїв, внизу на сходах чулись кроки — до світлиці поспішали бояри, воєводи, гридні...
Але князь Русі Володимир уже цього не чув. Трапилось неймовірне — біль у його грудях зник, але раптом згасло й все наокруг, сяйво свічок обернулось, зникло, зникло все — шум, світ, життя, і, як зламаний спис, князь Володимир упав, повалився на підлогу.
8
Тієї ж ночі, набагато пізніше, біля ганку терема в Берестовому зупинились сани, запряжені четвериком баских, дужих коней, бо по покону мертвого годилось везти тільки так, туди ж промчало з города десятків зо два воєвод, бояр, мужів.
У теремі на той час тіло князя Володимира опорядили й загорнули в килим, гридні вийняли з підлоги терема кілька мостин і на ремінних вужах опустили мертвого в сіни, потім прорубали діру в стіні у сінях і так винесли князя надвір.
Все це вони робили потай, тихо, щоб хтось не довідався про те, що сталось цієї ночі в Берестовому; ніхто не заплакав і не затужив над тілом князя Русі, тільки на підвіконні в світлиці, де він помер, хтось із гриднів поклав шматок хліба й плоскви з ситою — на покорм його душі.
Сани рушили. Воєводи й бояри сідали на коней, кілька чоловік закрокували пішки. Поки їхали двором, потім дорогою в лісі, сани легко посувались уперед, ближче ж до города, над Дніпром, полозки стали зариватись у пісок, ледь посувались, стрибали на вибоях.
У городі, либонь, дехто вже знав про смерть Володимира — вряди-годи похід зустрічали й приєднувались до нього вершники.
Гроза минула, на небі розривались і повзли до пониззя хмари, нарешті у прорізі між хмарами окреслився місяць — тонкий, як серга, ніжно-голубий.
Коні били й били копитами землю. У лісах і кущах обабіч шляху кричали нічні птахи, десь на Подолі, а потім на Горі заспівали когути, а здалеку, із Задніпров'я, линув багатоголосий перепелиний клич.
І ніхто не помічав, та нікому й не було діла до того, що за саньми з тілом князя Володимира поспішає якась стара жінка в темному платні — Малуша.
У цю ніч вона не спала. У монастирі давно вже знали, що недалеко звідси в своєму теремі тяжко хворіє князь Володимир; єпископ Анастас, що був минулого дня в нього, велів священикам і братії відправити молебень за одужання вельми немощного князя Володимира, і вони молились у церкві до пізнього вечора.
Малуша зрозуміла, що сталось, — князь Володимир, її син, помирає, а біля нього ж немає ні жони, ні синів, ні однієї рідної душі, всі такі далекі, такі чужі...
Вона вирішила будь-що іти в княжий терем у Берестовому, добитись, на колінах просити гриднів, воєвод, щоб дозволили їй — старій черниці — побути біля хворого князя, допомогти, а коли так судилося, власними пальцями закрити йому очі.
Малуша пішла, хоч ніч була чорна-пречорна, над головою висіли хмари, часом з неба били блискавиці, гуркотів грім; ішла крізь кущі, падала на вибоях і пнях, була вже зовсім близько, в саду за теремом.
Там вона зрозуміла, що добре зробила, пішовши до сина, — коли ще раз вдарила блискавиця, у чорному вікні терема Малуша побачила Володимира, що стояв, простягаючи руки до неї...
— Мамо? Іди до мене! Мамо! — почула вона його крик... Що було потому? А хіба Малуша знає? Вона добігла до терема, увійшла в сіни, де стояли воєводи, бояри, гридні.
— Князь умре, — мов крізь сон, долетіло до неї, але коли вона невиразними, змішаними з сльозами словами просила допустити її, черницю, до тіла князя, щоб опорядити його, Малушу виштовхнули з сіней, бо вони, навіть і мертвого, стерегли князя Володимира.
Малуша вийшла надвір, стала під деревом недалеко від ганку, так, що ніхто її не міг помітити, ждала.
Вона чула шум і рух у теремі, бачила, як до ганку під'їхали сани, як із терема вийшло кілька гриднів з смолоскипами в руках, а крізь діру в стіні сіней виносили тіло.
Малуша вийшла з тіш дерева, стала над саньми, в які клали тіло Володимира, в промінні смолоскипів бачила його трохи стомлене, але воднораз спокійне вже обличчя, набряклі повіки, що навік закрили очі, сріблясті брови, що випинались над перетятим двома глибокими зморшками чолом, гострий і довгий ніс, вилиці, сиві вуса над темними устами, — це, либонь, і все.
Вона довго стояла над тілом свого сина, бо бояри, воєводи біля саней щось радились між собою, позираючи на тіло, бо за все своє життя так мало була біля нього, бо гридні гасили смолоскипи, воєводи й бояри все радились, і нікому з них не було ніякого діла до старої, зігнутої черниці, що мовчки стояла над мертвим уже князем.
Сани рушили, тупотіли коні, шаруділи полозки, всі поїхали, пішли з двору — і Малуша рушила слідом за ними. Спираючись на ціпок, вона так поспішала...
Думала про минуле — вона не могла цього не згадати. Перед нею встали і далекий Любеч із жовтими його пісками, і той день, коли їхала вона під щитом брата Добрині на Гору, хижа Ярини й два камінчики сережок, що світились і мінилися під місячним сяйвом, стравниця, куди входять княгиня Ольга й Святослав...
На Малушу, що крокувала зараз за саньми, війнуло ще й радощами далекої купальської ночі; серед цієї темної ночі їй привиділись відблиски високих червоних вогнів, блискучі очі княжича Святослава: "Я люблю тебе, Малушо!" Невже ж, невже це колись було?
Так, усе це було! Була Гора — і став Будутин, у хижі над Россю вона народжує дитину — його, Володимира... "Колишися, колиско, від кута до кута, маленька дитина, а важка покута..." "Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як страшно, душу ти забираєш у мене..." Невже все це було?
Усе було — і вже немає нічого.
