Володимир - Скляренко Семен

О, як міцно, усією душею і серцем любила вона його, як обережно, достойно пронесла цю любов через усе своє життя, через неї померла, і хоч зараз тут, у церкві, лежить мертве її тіло, та живе й вічно житиме її любов.

І навіть учора, в останні години свого життя, бачачи перед собою смерть, Рогніда сказала, що всіх прощає й просить її простити, — ні, не про всіх говорила вона, а про нього, князя Володимира, єдиного свого мужа, бо любила так, що хотіла тільки смерті.

А він? Князь Володимир неминуче мусив себе запитати про це в годину, коли був один на один з першою своєю жоною, розлучаючись навіки з тим, чого нізащо й ніколи тепер уже не міг повернути... Він — князь Володимир — чи любив її?

І не відповідь на питання, а невимовна гіркота втрати, безмежний жаль за тим найкоштовнішим, що він мав колись, але втратив, туга за молодістю, мрією, любов'ю і щастям обгорнули душу й стиснули серце князя Володимира...

Не нині, не в останні роки, а все життя князеві Володимиру важко було жити, проте в самоті своїй, трудах, борні, не признаючись навіть собі самому, знав, розумів, відчував, що близько є людина, до якої він може піти, в усьому признатись і одержати прощення, любов і підтримку, — цією людиною була жона Рогніда.

А тепер її немає — вже нікому йому розповісти про свою скорботу, розпач, тугу, вже ніколи він не зможе звернутись до неї, не почує довіку її голосу...

Не володіючи собою, у відчаї й безнадії він схилив коліна перед тілом княгині, припав головою до холодного каменю підлоги, і сльози покотились з його очей, — у притворі Десятинної церкви великий князь Русі імператор Володимир плакав над попелом і тліном великої, але навіки втраченої ним любові.

Коли князь підвівся з колін, до нього підійшли єпископ Анастас і священики.

— Я попрощався й навіки примирився з княгинею Рогнідою, — коротко сказав князь. — А тепер підемо...

Під високим склепінням церкви залунали кроки. Черниці вийшли з темряви, стали на коліна, одна з них — з низьким, дуже сумним, але водночас спокійним голосом — почала:

— "Плачу і ридаю, єгда помишляю смерть..." Одійшовши далеко від корсти, князь Володимир обернувся й ще мить бачив у сяйві свічок голову Рогніди...

Надворі вже розходився дощ. Низько над головою, огортаючи бані церкви, летіли хмари. Земля була вогка, мокра, скрізь у темряві дзюркотіли потоки, чоботи грузли в непролазному багні.

Витягаючи з трудом ноги, князь Володимир і єпископ Анастас поволі крокували до Гори — пітьма снувалась навкруг них, на тлі сірого неба чорніли стіни, дахи теремів, дерева.

Раптом князь зупинився: на пагорку перед ними вималювались дві постаті — високого стрункого юнака у гостроверхій княжій шапці, набагато нижчої від нього жони чи дівчини, що стояла поруч, тримаючи юнака за руку.

Володимир пізнав їх — це були син його Ярослав і дочка Предслава. Доля не милує Ярослава, він прибув з далекої Ростово-СуждальськоЇ землі, щоб говорити з батьком, а потрапив на похорон матері. Втім, може, це справедливий перст долі — Рогніда палко любила Ярослава, він так любив її!..

От вони і йдуть потай, уночі до Десятинної церкви, щоб попрощатись з тілом матері, почули кроки, зупинились.

Князь Володимир хотів, нестямно хотів кинутись до них, обняти живих дітей мертвої Рогніди, поцілувати, — тоді б йому стало легше, спокійніше, він не був би таким самотнім у цьому нічному тьмяному світі...

Але він яе міг піти до них — дві постаті, що скрадались пізньої години до Десятинної церкви, як німий докір, як жорстокий осуд того, що вже сталось і того повернути було несила, стояли на пагорку, син і дочка без слів, у невимовному горі здалеку дивились на отця свого.

І він схопив, вп'явся в руку єпископа Анастаса, завернув з стежки, пішов, тягнучи його за собою, мимо дітей, зупинився тільки на Горі, коли Десятинна церква, дві темні постаті на пагорбі залишились позаду, зникли в імлі.

— Яка ж крута ця гора! — промовив князь Володимир. Тієї ночі він не лягав спати — до самого ранку горіла свіча в палаті. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидів у кріслі перед столом, то вставав і важкими кроками ходив у палаті, близьких переходах. Скільки і яких важких дум передумав він за ніч! Ось тут, у палаті за столом, у цьому кріслі сиділа Рогніда — лляне волосся, ясні очі, тихий співучий голос: "Муже мій, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду..." Ось

переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх

поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона

йде вперед, кладе руки на його плечі: "Княже

Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе

князя:

— Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе. Він

заходить до спочивальні Анни — там горить свіча, біля

ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні

Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару,

перелякані очі.

— Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить,

груди розриває кашель...

— Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!

Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує

очі, от, либонь, і спить.

Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в

темряві, в гущавині дерев кричить птах: "Пу-у-гу! Пу-у-

гу!"

"Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову

накликаєш біду?" — думає, притулившись головою до

лутки вікна, князь Володимир.

Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній

церкві як княгині, за довгий день множество людей

київських пройшли й схилили голови перед корстою з

її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду:

вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й

заповідала.

На похороні було мало людей — десяток черниць,

предславинські дворяни, що несли труну, священик.

Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й

син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами

на лицях, вони йшли позад усіх — ніхто їх не пізнав.

Вершник — нікому не відомий вершник примчав у

цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського

лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що

повільно пливли в долині, й тіні за ними, — вершнику,

вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до

Предславина?

Невеликий горбок над Либеддю — от і все, що

залишилось на пам'ять про Рогніду. Промине небагато

літ — і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей

горбок.

7

Саме в цей час до Києва з смутною звісткою

прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі

помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом

везли до Києва, новгородці ж просили собі нового

князя.

Звістка ця дуже опечалила князя Володимира —

молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці

його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він

знав, як багато важить для всієї Русі земля

Новгородська, а, крім того, Вишеслав був його

улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі,

смерть його — велика втрата для Київського столу.

В ближчі ж дні князь Володимир покликав до

Золотої палати, куди прийшли сли новгородські,

воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що

сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі

просять собі князя.

— Кого пошлемо князем туди? — запитав

Володимир.

— Говори сам, княже, — залунали звідусіль голоси. —

Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний

сісти на столі в Новгороді.

— Я думав про це, — відповів князь, — бо сам був

князем земель полунощних. Великий Новгород

стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя,

волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти,

сли новгородські?

— Згодні! — однодушне відповіли сли. — За

Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.

— А ти, сину, — звернувся князь Володимир до

Ярослава, що стояв біля княжого столу, — чи згоден?

Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь

хвилину мовчав, потім промовив:

— Воля твоя, отче!

— Так і буде, — закінчив Володимир.

І княжич Ярослав, що віднині ставав

новгородським князем, виступив уперед, обняв й

поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за

честь і довір'я.

Князь Володимир говорив правду й, посилаючи

Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а

сину — слави.

Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за

матір'ю Рогнідою і відчуваючи перед нею й ним свою

провину, він хотів якось її спокутувати, — Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином, — адже Київ і Новгород — це городи-брати, два кінці Русі, Київ — це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.

Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.

Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й Володимир несамохіть замилувався своїм сином.

Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, — він дуже нагадував свого батька.

Було в ньому ще й інше — голосом, виразом обличчя він нагадував матір — її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.

— Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, — почав Володимир.

— Навіщо говорити так, отче? — суворо перебив його Ярослав.

Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.

— Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі — Київ і Новгород...

— Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.

— Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня — близько Ітиль-ріка, булгари, хозари...

— Надіюсь, отче, ти знаєш, що я в Ростові жив душа в душу з боярством і людіями, вірно служив і тобі.

— Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде віднині під моєю рукою, сам догляну.

— До Ростова далеко, сам знаєш — двічі ти примучував в'ятичів, аби й тепер там лиха не сталось, — з-під нахмурених брів подивився Ярослав на Володимира.

Князь Володимир пильно стежив за сином — невже ж він справді тривожиться за нього — батька, чи, може, насміхається з цього?

— Ти що, .. лякаєш мене, Ярославе?

— Ні, отче, я говорю тобі лише правду; неспокійна Ростово-Суждальська земля, людіє там добрі, ревні, люблять Київ, нове ж прищеплюється трудно.

— Як сказав, так і буде — дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього.