Сонячна машина - Винниченко Володимир
хочу вам так багато-багато сказати.
Руді покірно шкандибає за Трудою. Власне, що можна "багато багато" сказати? Але хіба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так співчутливо, тепло зиркає на нього: бідний новенький — він іще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всі порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потішити.
Ах, їй так страшно-страшно радісно, що Руді живий, здоровий, знайшовся. Всі так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Руді, а вона приляже на канапці — ці навіжені заморили її танцем). Коли вернувся спеціально посланий за ним літак і заявив, що доктор Штор вилетів іще днів п'ять назад на Берлін, а милого, великого Штора все не було та й не було, всіх охопив жах. Але шукати далі вже не було змоги, бо настали такі події, що відсунули все Господи, що тут було! Коли б Руді міг був бачити, як усе катастрофічне, вулканічне, валилося, ламалося, рвалося! Залізниці, електрика, водопровід, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тільки стало відомо, що скло вже є у всіх. Наче гасло таке було. А потім! Теж наче хто дав гасло — всі кинулись на магазини, склади, банки. І раніш бували випадки, але що вони в порівнянні з цими! Як дерли гроші, як розкидали золото, дорогоцінне каміння, які оргії, танці, обійми, бійки були на вулицях. Увесь Берлін був цілий тиждень, як одна божевільня! Які сцени! Одні плачуть, другі регочуть, одні п'ють із бочок вино, прощаються, другі б'ють їх, глузують. Один ювелір мільйонер упав у свойому магазині на мішок із брильянтами, які хотів заховати, і так ридав над ними, що його мусили обливати пивом із бочки. І всі ч клунками, з оберемками одежі, білизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потім — розселення! Що це було! З центру, з небошкрябів, з льохів як рушила вся маса на вілли, на будинки багачів. Одні до себе чужі меблі перетягують, друї і з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собі аероплана тягне, той коні, той автомобіль. (Але ні аероплани, ні автомобілі вже ні в кого не працюють — нема чим рухати, всі матеріали вийшли, а нових ніхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс із свого палацу втік. Тепер він живе разом із своїм секретарем Вінтером, має поганеньку кімнатку й сам собі воду носить, а годується сонячним хлібом. Ніхто його не чіпає, і нікому він не цікавий.
Ах, що це за часи були, ці кілька тижнів після роздачі скла! Всі були п'яяі від сонячного хліба.
Може, Руді хотів із Максом піти? Ну, добре. Але з Максом, видно, не можна йти — він, очевидно, на якесь любовне побачення покликаний. Одне слово, такий переворот, якого ні одна революція не зазнала. Розуміється, багато людей у горі й одчаї. Ах, люди в свиней, у богів, у тварин поперетворювалися. Ну, і в богів! Ну, і в тварин. Ну, і що ж тут такого страшного? Ах, загине цивілізація, порозвалюються міста, людина повернеться в ліси й печери. Ну, а хоч би й так, то що? Чим оці кам'яні тюрми кращі за печери? Ні повітря, ні сонця, ні волі, ні спокою. А в печерах прекрасно! Вільно, незалежно, небо, сонце, простір. А чим колишнє людське життя було краще? Всі тільки тим були зайняті, щоб здобути грошей Гроші, гроші, гроші. І більше нічого. І лицемірство, і брехня, і об ман, і насильство. А тепер ніяких грошей не треба, і через те нема ніякої брехні, обману, насильства. Всі живі, здорові й ситі. І наплювать на все інше. Правда? (Миле, наївне Страховище, йому страшенно хочеться потішити Руді, заспокоїти й переконати, що все — чудесно. А сама десь жахається, ридає з жаію за минулим, проклинає).
Звичайно, події пішли трохи не так, як гадалося, але хто знаь як було б краще. В кожному разі, Шпіндлер дійсно свиня. Він із своею гіпотезою богів міг би виступити іншим разом йому, розуміється, досадно на Сонячну машину, бо пою жінка, ота мила блондинка, кохається з їхнім товаришем Тіле. Вона Труді все розповіла. Вони кохаються вже два роки, але до Сонячної машини вони боялися "зради" й мучилися. А тепер ніяких зрад немає — і вони нарешті можуть дати собі волю Звичайно, Шпіндлерові боляче Але хто ж винен тут? Правда? А хіба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна машина не дала щастя? Фріда, наприклад, просто мало не збо жсволіла від захвату Вона того самого дня, як дістала від Труди скло, покинула барона й полетіла з своїм аташе до Італії на бароновому літаку. Розуміється, яка-небудь принцеса Еліза лютує. Страшенно, між іншим, дивна істота; з ненависті до Сонячної машини не хоче чути імені Руді, а сама весь час надзвичайно хвилювалась, коли він пропав, кілька разів навіть сама приходила до Труди й сердилась, ну, просто-таки сердилась, що Каесем не міг його знайти. Вона все ж таки дуже-дуже хороша, ця бідненька принцесочка. Вона може бути така ніжна, дитяча, ясна, що аж дивно Господи, а Наделі? Та вони в такому були одчаї, що пропав Руді. Ах, як досадно, що вони пропали. Здається, всі вони вирушили кудись на південь.
Любе, хороше дівча: от мовчить і пильно думає, що б іще сказати приємне бідному Руді.
А знизу чути музику бідних тюремних мешканців, що вже звикли і до тюрми, і до смертного присуду. Танцюють, вільно кохаються, сміються сміхом шибеників.
Доктор Рудольф підводиться й простягає руку Труді.
— Піду я вже, Трудо.
— Слухайте, Руді, як ви гадаєте, що то міг бути за лист до Макса? Тільки, будь ласка, не подумайте нічого такого — я цікавлюсь цим просто з дружби до Макса. Насамперед у мене є чоловік, ну, не чоловік, а... ну, я не знаю хто, ну, мій Душнер, я з ним маю договір на рік життя. Розуміється, тепер усі договори порвані, я теж маю право зірвати, але коли я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? І зовсім у цьому нема нічого смішного й ненормального. Правда, Руді?
— Я не знаю, Трудо, який у вас договір і тому...
— Ах, який договір. Ну, звичайний собі договір: Душнер колись, іще за старої епохи, купив мені дім, театр і видав багато грошей, а я за це обіцяла жити з ним цілий рік і бути йому вірною. Ну, добре, Сонячна машина, це правда, всі відносини перемінила, але ж Душнер не винен, що з'явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово дала з доброї своєї волі — мене ніхто не силував, як Фріду. Значить, це було б негарно з мого боку, коли б я його тепер покинула. Він такий милий. Він хоч і капіталіст, але ніколи не був проти Сонячної машини. Навпаки, раз у раз боронив і помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договір. Але це ж не значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, і не люблю. В кожному разі, робити з цього факту якісь висновки про любов цілком не раціонально. Правда, Руді?
— Так, розуміється, в цьому факті...
— Правда ж, правда? Ну, а І, крім того, вже ж так мало лишилось до реченця: всього сім місяців і тринадцять днів.
— Ну, це такий порівняно короткий час, що..
— Правда? Ну, а от.. Є такі люди, що цього абсолютно не розуміють. І вигадують страшенні дурниці. Просто ніяково слухать Ну, і нехай! Ото! Руді, а ви додому зараз?
— Додому, Трудо.
— Хм. Я пішла б із вами, коли б... Я вже давно в наших не була. В нас усі здорові?
— Так, здається, всі.
Труда якийсь час мовчить, потім із стомленою посмішкою простягає Рудольфові руку.
— Ну, вітайте наших усіх і принцесу. Ах, вас же треба випустити!
На ганку Труда ще раз простягає руку бідному Руді.
— А ви, Руді, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане — і все піде інакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тільки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Руді. Добре?
Доктор Рудольф із тихим усміхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю.
Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф підіймає комір, всовує в нього підборіддя й почуває колишній з дитинства затишок схованого під дощиком у комір половини лиця.
Так, так. "Не сумуйте, що так усе вийшло". Дійсно, вийшло трохи не так, як думалось. І таки дуже-дуже не так.
***
Макс заходить під якийсь ганок і знову перечитує коротенького листа: "От тепер ти можеш цілком по-дружньому прийти до мене. Але поспішай, бо буде пізно. Сузанна".
І все. Що може значити ця фраза "бо буде пізно"? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? "Тепер ти можеш прийти". Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тоді його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе.
І чого весь час після останнього побачення абсолютно не хотіла бачитись, а тепер раптом захотіла?
Чи щось гірше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?
Макс ховає листа в кишеню й знову поспішає, хмурячись і ховаючи шию в піднятий комір пальта.
Перед палацом Сузанни нема ні душі. Ворота розчинені на встіж, на аеродромі мокне перекривлений набік легкий літак.
Ні портьє, ні льокаїв біля парадних дверей. А двері, як і ворота, стоять розчинені, порожні.
Згори чується веселий гамір, крики, звуки музики, гомін багатьох голосів.
Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якісь люди, переважно парочки, обнявшись і цілуючись. З храму краси виразніше чути гомін і музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?
Але що за чудні гості?! Обличчя не фарбовані, прості, занадто неаристократичні; убрання ще простіші, безпретензійні, з робітничих кварталів. Манери, рухи, звук голосів — зовсім же робітничі!
Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, і на це свято покликала и його!!
Макс вибігає на саму гору сходів. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякі обличчя. Вони такі зайняті собою, що їм нітрошки не цікаві інші люди. Макс іде просто до храму. Тут усе лишилося так, як і було. Так само в екстазі тягнеться вгору біло-рожеве мармурове тіло Фіміаму перед ним немає, але зате е цілі гірлянди людських танцюючих молодих веселих тіл. Музика вбогенька — гітара, скрипка, ще щось бухкаюче — зате шуму, галасу, руху більше, ніж од най-витонченішого оркестру.
Ну, де ж тут у цьому вихорі знайти Сузанну?
Макс обережно попід стіною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всіх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цідили свої перетомлені ласки "творці краси", де безсило на дегенеративних шийьах похитувалися фарбовані випещені голови "вибранців", там тепер сидять інші парочки. Ві
