Сонячна машина - Винниченко Володимир
ід було б поголитися, підстригтися (аж ніяково показуватися матері таким брудно-зарослим, з якимсь пір'ям на щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярів же тепер немає.
До веранди доктор Рудольф підходить із бокової алейки — хто знає, хто там тепер на веранді, може, хтось білизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.
З саду біжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дівчина й парубок. Дівчина раптом тикає всім оберемком у лице парубкові, регочеться, відбігає вбік і показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посміхається і вмить стрибає до дівчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей і вихором летить до ганку, маючи в мокрому повітрі довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом і реготом парочка вибігає нагору сходами й зникає.
Це, очевидно, ті, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарі.
На веранді нікого не видно, навіть ванночки й білизни викрученої вже немає.
Доктор Рудольф обережно відчиняє двері, входить і прислухається. Ні, і в кухні нікого не чути. Вони варять по черзі. Чия ж черга сьогодні?
Він стоїть якийсь час непорушне, потім так само тихенько виходить у сад. З саду від свіжонасипаних горбів ями поважно посувається чудернацька постать: на ній пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий із скринь Елленбергів), спортсменські вузенькі штани, жовті краги й на грудях наймодерніше жабо. Постать на ходу одверто застібається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усіх боків. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими ніздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир "генералові" трохи завеликий, але він козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим військовим кроком іде алеєю, посвистуючи й докінчуючи свій туалет.
Доктор Рудольф виходить на вулицю із своєї хвіртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмічена папером, листям, гноєм,черепками.
І знову кидається у вічі: весь Берлін такий самий — мокрий, брудний, засмічений, погризений і подертий. І моторошно тихий. Ні рявкання автомобілів, ні гуркоту бендюгів, ні ляскоту й дзвону трамваїв, ні шипіння повітряниці, ніяких екіпажів, ніякого руху. На тротуарах то там, то тут випущені кишки бога Бахуса: побиті пляшки від вина, розтрощені бочки, бляшанки з консервів, виїдені й вилизані псами. Біля банок цілі купи подертих паперів і грошових банкнотів. Тисячні, десятитисячні білети валяються, потоптані ногами, — шматки непотрібного паперу. Всі магазини порозчинювані навстіж, з побитими вікнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трісок, соломи.
На вулицях часом тягнуться позривані телефонні дроти, стоять покинуті авто, з яких поздирано шкіряну оббивку — мокрі, пообгризувані кістяки — іноді валяється труп коня, напівз'їдений собаками й котаміи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пішоходів, готові до бою за свій привілей з усяким, хто б хотів одяяти його в них.
Церкви розчинені, але порожні, з них часом виходять собаки з підібганими під себе хвостами, здичавілі, лякливі й люті. Недобудовані будівлі розвалюються, загрожуючи звалитись і завалити всю вулицю.
Людей на вулиці мало. Нема їм куди йти, нема куди поспішати.
Доктор Рудольф підходить до Трудиної вілли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок і дзвонить. Тихо. Минає хвилина-дві, ніяких кроків не чути. Доктор Рудольф дзвонить іще раз і жде. Потім згадує, що дзвінки тепер не можуть дзвонити, і пробує відчинити двері. Замкнені. Він починає стукати пальцем, потім кулаком, далі передком чобота.
Нарешті хтось, не хапаючись, підходить до дверей, довго довбається в замку, потім одсуває якісь засуви — і нарешті двері відчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких ніжках із великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залізний лом (засув, очевидно!), мружить очі на доктора Рудольфа, приглядається, не пізнає.
— Вам кого треба?1
— Я хотів би бачити пана Макса Штора. Він, здається, тут мешкає?
— Ага, Штора В такому разі увіходьте. Ідіть до холу, потім сходами нагору й там гукайте на нього. Він вискочить із своєї кімнати. Якщо не спить іще.
Доктор Рудольф увіходить до холу, а чоловічок у розбитих окулярах із головою пуделя знову засуває ломом двері.
Нагорі доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всі боки. Дверей багато, всі позачинювані, за якими саме Макс — невідомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомін голосів — то, мабуть, той кудлатий чоловік із кимсь балакає. А тут тихо.
Доктор Рудольф голосніше кашляє, ходить повз двері, стараючись тупотіти. Анітелень!
Тоді доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якісь двері:
— Макс Штор! Тут?
Десь ізбоку відчиняються двері, і на порозі з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обійми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З інших дверей вибігають іще якісь жіночі й чоловічі постаті, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радісними очима, розкудовченим волоссям. Потім маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тіл, і майже вносить його у велику залу.
Тут трохи всі — і Рудольф, і Макс, і купа тіл — отямлюються Вони тільки перестають його душити й тягти, але всі стоять тісним колом круг нього й засипають, як поклонниці квітками співака, питаннями, привітаннями, вигуками.
Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радісно збентежена, з хлоп'ячими, розмашистими рухами.
Нарешті Рудольфа знайомлять з усією купою облич. Це все — свої. Колишні інаракісти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Інараку: доктор Шпіндлер, що відчиняв двері Руді, його дружина Клара, доктор Тіле. Коли впали всі фортеці Об'єднаного Банку, самі собою розчинилися двері тюрем — і всі "злочинці" спокійнісінько розійшлися собі по домівкх. Але помешкання цих товаришів уже захопили інші люди, і вони тепер поки що оселились тут.
Ну, цей — колишній капіталіст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзиків, пан Душнер. Тепер просто мешканець землі. А це — колишні артисти оперового радіоателье, що постачало знамениті оперові вистави на весь світ. Тепер пани Грумбах, Ган і панна Вайс заселяють частину долішнього поверху разом із Інараком. Ще є двоє пожильців цього дому, але вони поїхали з возиком по свіжу траву для комуни — сьогодні їхня черга.
Рудольф уклоняється комуні, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс і б'є по жовтій, надзвичайно блискучій, як вишліфувати, лисині пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс ізнову хапає в обійми Руді й крутить ним по залі. Труда сердито ловить його за руки й благає всіх спинити "скаженого".
— У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годі, я вам кажу! Чуєте: нога! В Руді нога!
Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дійсно ж нога!
— Руді, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Руді, сюди, голубчику, сюди.
Руді всаджують у глибокий спокійний фотель, а самі всі лягають круг нього на килимі.
— Тепер тихо! Руді, говори! Все докладно, від самого початку. Де, як, коли — все-все. Тіле, ви матимете кару на підставі другого параграфа конституції. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Руді, ти не думай, ради бога, що ти зйов попав до божевільні. Ми це так із радості, а звичайно буваємо трохи тихіші. Ну, починай!
Руді замішано загрібає волосся й оглядає повернені до нього вгору сміхотливі, привітні, чекаючі обличчя. Та йому, власне, нема чого розповідати. От у них є далеко більше.
— Ні, ні, спочатку ти, а потім ми!
— Та й у нас теж нема чого.
— Наше розповідання теж коротке буде!
— Тихо, панове! Ну, Руді!
Немає ради, мусить Руді розповідати. Але, дійсно, його оповідання виходить зовсім коротеньке. Та й що там цікавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цілий Берлін, цілий світ упав і лежить. І що зламав — тільки ногу чи всього себе, от це цікаво, от це Руді хотів би почути.
— О, в такому разі слово належить людині Шпіндлерові. (Май на увазі. Руді, — всі чини, титули й таке інше скасовані. Тепер є тільки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпіндлер має слово, бо колись, у минулій ері земної планети, він приладнував свій мозок до витвору теорій і легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпіндлер, ваше слово!
Збоку Рудольфових ніг чується задумливе бурмотіння:
— Власне, чи можна ще Шпіндлера залічити до категорії людини?
Шпіндлер стає на коліна, важно поправляє розбиті окуляри й нахиляється.
— Людино Гане, хоч ви дійсно маєте прізвище, яке дає підставу сумніватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знімати цього спірного питання. Одначе, оскільки мій спосіб зносин із людьми поки що носить усі ознаки так званої людської мови, я прошу паважне зібрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.
Він поважно відсуває на зібране в рясні зморшки чоло одноокі окуляри й серйозно, строго оглядає всіх. І доктор Рудольф не може розібрати, чи він, дійсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгідного "тріумфатора", чи з себе, чи з усіх людей?
— Отже, увага, панове! Чи то пак — істоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно...
Доктор Рудольф зіщулено червоніє: розуміється, це глум із нього.
— Що... Що зломив собі світ? На підставі того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерігати в цій чудовій залі, а саме — що ми, не зовсім божевільні істоти {я не кажу "люди", бо це ще спірне питання, і я тримаюсь зовсім іншої теорії), що ми зранку покотом лежимо на підлозі й приємно філософуємо, на підставі цього вже факту ми можемо з певністю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього світу — це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажні істоти?
Шпіндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голівку догори и з пафосом досвідченого оратора робить паузу.
Істоти чекають із таким лінивим вибачливим усміхом, з яким чекають глядачі багато разів чуваного ними, улюбленого актора-коміка.
— Зламалася, мої істоти, вісь, на якій крутився віз необхідності. Ві
