Сонячна машина - Винниченко Володимир

лосся рукою вже не притримує, готову не підносить, а так само спокійно крутить головою з боку на бік.

— Я їх буду рубати, пане хіміку! Хоча б мені прийшлося рубати їх разом із вашими ногами! Чуєте?!

— Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом із моїми ногами.

Матово-бліде, рівне, схудле лице під крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає ліву руку й сильно відпихає нею набік доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцові Георгові кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтість вусів під горбуватим дзюбастим носом. Він із усієї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тільки злегка хитається наперед і міцно тримає руку князя Георга.

— Пане Шторе! Я вас попереджаю: відійдіть! Пустіть руку!

Рука пана Штора приросла до тіла князя Георга. Волосинки вуст тісно злилися в одну тонку витягнену лінію. Очі голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.

Права рука принца Георга рвучко, гнівно разом із сокирою підводиться й на півдорозі зупиняється, готова змахнути вгору.

— Пане Шторе! Ще раз кажу пустіть руку й забирайтесь негайно звідси. Останній раз кажу!

— Я піду тоді, як ви дасте мені слово не рубати цих кущів. Для спорту ви маєте досить вільного місця в саду.

Червона голівка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає ліву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потім умить змахує правою рукою з сокирою і.. весь одхиляється назад, ліва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, — і сокира безсило звисає вниз Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тільки синіють під пальцями калікуватого чоловіка, слабшають, слабесенько ворушаться і сокира от-от випаде з покоцюрблених пальців.

— Пусс-тіть руки, ви!

— Тільки тоді, як дасте слово...

Тут принцеса Еліза поспішає на поміч — сокира от-от виприсне.

— Георгу, пустіть цього чоловіка! Ходімте. Ми знайдемо інше місце.

Георг шарпає руки, але вони від того тільки більше синіють Цей чоловік не пускає. Лице Георга пашить вогнем, і жовті дротяні вуса так виразно жовтіють на червоності, а сталеві очі колючими конусами вп'ялися в бліде, спокійне, затис-нене лице кривого хіміка.

Сокира падає на землю коло ніг доктора Рудольфа. Тоді віч випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, підіймає сокиру, ввічливо подає її принцові й спокійно шкандибає назад, до себе. Вітер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд із-під червоних крил.

І доктор Рудольф довго ходить по лабораторії, поглядаючи мимохідь на зрубані, покалічені ніжки бузку з біло-зеленкуватими ранами.

А принцеса й принц Георг ідуть додому, до будинку. І дивна річ: принцеса Еліза цілком щиро, непідробне весела, ніжна, радісна Ну, просто щаслива! Цілком щиро, от це дивно! — цілком щиро щаслива. Вона бере князя під руку, пригортається до нього, сміється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цією поведінкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Ні, вона нічого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навіть знає, що "цей чоловік" дуже великої фізичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нічою не хоче ховати. Але вона собі просто сяє вся.

І старому графові розповідає всю сцену з сяючим сміхом, і стару графиню несподівано, невідомо з якої причини обнімає, і до рояля біжить, і бурно грає, і верхи хоче їхати. Абсолютно незрозуміла, чудна поведінка, противна всякій логіці.

А доктор Рудольф стоїть біля вікна й порожніми очима дивиться в порожнє небо, по якому вітер жене отари хмар із позадираними хвостами. І тепер його очі ще порожніші, застигліші, крижаніші.

От іде графівна Труда з якимсь чоловіком алеєю з вулиці. Так, це Труда, порожня, неіснуюча Труда. З нею її "чорно-срібний лицар", теж порожній, неіснуючий, тоскний, нудний. Раніше вона приходила сама. Тепер із "лицарем". А порожній Макс лежить у спальні й читає неіснуючі детективні романи, що купою лежать біля канапи.

Труда хитає головою, привітно махає рукою, щось гукає чорно-срібному лицареві й весело біжить до ганку.

— РудІ, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивіться, який чудовий вітер. Я хочу зробити з Душнера змія й пустити його на небо. Правда, на такому вітрі можна? Правда?

Душнер увічливо, приємно посміхається чорними пукатими очима під густими пухнастими, як два хвостики, бровами.

— А Макс де? Читає? Все читає детективні романи? Руді, голубчику, що це значить? Га?

РудІ не знає Читає — то й читає. А що більше робити?

Але Труді страшенно важно знати, чого Макс читає детективні романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати — від цього залежить усе її життя разом із синьою родинкою сережкою під вухом. Можливо, що мудрий, спокійно ввічливий чорно срібний лицар краще знає, ніж доктор Руді й графівна Труда. Але він тільки приємно спокійно посміхається. А коли Труда біжить додому навідатися до матері, він спокійно, як вартовий, ходить по алеї.

Щоб не бачити цієї чатуючої постаті, доктор Рудольф іде до Макса, лягає на ліжко й дивиться в стелю холодними порожніми очима.

***

Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стіну, підкрадається до дверей. Підкрадається й слухає всім старим, великим, костистим, як у вола, тілом. Два голоси там, у сусідній кімнаті, два найважніші, найболючіші голоси з усіх голосів, небесних і земних. Один голос — такий загадковий, такий несподіваний, що граф, знаючи його тридцять сім років, не впізнає; спокійний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такі голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадійної, болючої хороби.

Другий голос — незмінений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жіночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рішучий, безрозсудно-сміливий, сміливий до найстрахітніших слів—учинків. А разом із тим і з смішком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не інакше, з таким самим, який був у діда, прадіда.

Старий граф злодійкувато прикладає вухо до дверей, кліпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкіру голови, ловлячи кожний звук. Але бісові парочки нагорі вчиняють такий гамір, таку біганину, борюкання, що аж лампи дзвякають і трусяться двері. Та й голоси чути в далекому кутку — такі тихі, приглушені.

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увійшли до графа, коли б злилися з його самотнім, пониженим, понурим голосом! Що руїни світу, що Сонячна машина, що той гамір чужих брутальних людей! Навіть під руїнами світу з тими голосами був би найтепліший затишок.

Голоси стають виразніші. От один наближається!

Старий граф Елленберг ізлякано відривається від дверей, хилитається, балансує руками й поспіхом іде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у двері — стук у старе серце, стук, від якого стає трудно дихати.

— Увійдіть!

Одчиняються двері. На порозі маленька сухенька постать у всьому білому. (Тепер вона раз у раз у всьому білому, тепер восени, серед усього страхіття, темряви, занепаду!). Великі темні поширені очі нічної птиці, такі колись напружено-уважні, неспокійні, загнані — тепер дивляться пильно, сумно, спокійно. Навіть гострість носа, уст, підборіддя вигладилась Ні чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сім років знана, відбита в душі незчисленними ясними й темними слідами постать в білому помалу, тихо й певно підходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрібненькими колишніми кроками зляканої мишки, а спокійно, впевнено помалу!)

От підходить зовсім близько, ласкаво пригладжує йому на голові відстовбурчене від підслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечі. (Посміла б вона була колись отаку ласкавість собі дозволити?)

— Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вікно.

— А ті дівки, що нагорі, не прийшли?

— Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

— Того самого, що й цій.

Графиня сумно посміхається й хитає головою.

— Ну, навіщо ти так, навіщо, батьку? Навіщо себе, свою дитину й мене мучиш?

— В мене дітей нема Годі, іди собі.

Графиня не рухається, навіть руки з плеча не здіймає.

— Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевірити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очі колючі сірі віники брів.

— В мене нема дитини-проститутки! Годі, кажу. Іди геть! Раніше графиня була б зіщулилася, винувато, покірно закліпала б очима нічної, навіки стривоженої птиці й тихенько, дрібненькими кроками вислизнула б із кімнати. Тепер же вона тільки посміхається сумно й вибачливо.

— Тепер нема проституток, батьку. Нема ні чесних, ні безчесних, ні грішних, ні святих. Є тільки люди.

Старий круто боком повертається до графині й підкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старістю лице. А, "тепер, тепер1 Немає ні грішних, ні святих"? О, тепер чудесний настав лад для всяких "святих"! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розуміється, можна ходити їм із піднесеною головою, з гордим усміхом, із чистим сумлінням, з рівністю, з вищістю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронізм, забобони, смішний спомин із давно минулих часів Тепер нема ні права, ні сили, ні влади, ні традиції — нічого. Чорну коробку на спину — і геть під усі вітри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Ніхто не тільки не тримає, а й не хоче тримати.

Графиня кінчиком пальців сумно змітає з плеча графа сивий волос. І те, що вона собі змітає пальцями волосинку, найбільш лютить старого. Він устає, переходить до столу й бере в руки книгу.

— Можеш сказати своїй Труді, що в мене нема дітей. Зовсім нема ніяких! Ні жінки, ні дітей — нікого. Можеш їй пояснити навіть, через що я в такому стані опинився, стоячи одною ногою в домовині. Тепер нема ні гріха, ні сорому, ні честі, отже, цілком спокійно можеш їй розповісти. Вона тебе зрозуміє дуже добре. І, може, нарешті дасте мені хоч трохи спокою. А