Сонячна машина - Винниченко Володимир

но, розуміється, все трохи не так виходить, як сподівалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.

— А де ж Макс?

— Макс живе десь разом із графівною Трудою. В її віллі.

Побрались?

Пані Штор знову не дивиться в очі Рудольфові. Бог їх знає, чи побрались, чи які в них відносини Макс сміється й каже, що ні, а хто його тепер може розібрати, які відносини між молодими людьми. От живуть у цьому домі дві парочки, а хто вони — нічого зрозуміти не можна Коханці, подружжя чи так собі. Раз у раз сварки, сміхи, то в такій парі ходять, то в другій, то ще якісь приходять, і дівчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужі відносини заглядати. Аби людям добре було.

І знову, немов заспокоюючи, немов потішаючи, пані Штор гладить сина по голові, розправляючи волосся.

В кімнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорі.

— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цілими днями. Така мила, така добра стала! Нічого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?

Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й підводиться.

— В лабораторії, мамо. Вона вільна? Ніхто не хотів зайняти?

Пані Штор посміхається.

— Та де не хотіли! Стільки охотників находилось. Та ми з принцесою відборонили. Ну, та й твоє ім'я помагало "Це лабораторія Рудольфа Штора". "А? Рудольфа Штора?" Ну, і відставали Дуже хотілось малярам оселитись там.

Доктор Рудольф одходить і дуже пильно дивиться у вікно

— А принцесі ж.. що до того.. чого вона відбороняла?

— А вона чогось усе ходить до лабораторії. Працює, каже, там, читає твої кяижки.

Пані Штор виймає з шафи свічку в старовинному срібному підсвічнику й запалює її принесеною з кухні запаленою трісочкою. І знову винувато дивиться на сина.

— Сірничків уже не можна дістати. Піддержуємо вогонь у кухні та так і світимо.

Світло свічечки скупеньке, мерехтливе, тіні гойдаються від нього посмиканими смугами.

Грюкають двері в другій кімнаті. Чиїсь важкі, повільні кроки.

— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь із ним трошки...

Двері розчиняються, і в кімнату спочатку всувається мішок, набитий чимсь круглим, потім батькова голова в профіль, далі вся постать його. Одною рукою вона тримає на спині мішок, у другій — велике відро з водою. Голова повертається, зустрічається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Ні особливого здивовання, ні радості не помітно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.

Ганс Штор помалу ставить відро на підлогу, потім спускає мішок, скидає капелюш, пальто, відносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспіхом хапає відро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мішок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвіст курки.

Рудольф хоче помогти матері, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них із рук мішок і виносить до кухні.

Рудольф знову сідає в куток канапи й похиляє голову.

Мати мовчки, тихо гладить його по волоссі.

Ганс Штор увіходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.

— Ну що, задоволений?

Рудольф підводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.

— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї "великої" праці? Подобається?

Пані Штор помалу підходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокійно-стримано каже:

— З Руді нещастя, батьку, було. Упав із аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хаті. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбік.

— Шкода. Пропустив найцікавіше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звірів. Шкода. Ну, та ще й тепер не пізно намилуватись. Матиме досить часу.

Він важко сідає біля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубілими від роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усміх.

— "Тріумфальна зустріч". "Спаситель світу". "Новий Христос". "Рай земний". Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодії, злочинці, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити і... сплять. Сплять і розпутничають з жінками. Варто, варто було тріумфальну зустріч зробити тобі! Та навіть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скільки було! Макс уже на інші планети з сонячним хлібом летіти збирався, туди свій рай нести. Навісні, навісні!

Ганс Штор безнадійно, гірко й стомлено хитає головою. Свічка блимає, тріщить, гонить по стелі й кутках димні тіні, карлючить лице старого Штора гримасами.

Пані Штор зітхає й обережно каже:

— Нічого. Почнуть люди щось робити, і все піде інакше...

Батько скидується, спалахує:

— Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навіщо? Хто, що, які сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тільки з ними про це! Не говорили хіба ваші "спасителі"? Що ж вони на це: "Ідіть к чортовій матері з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радіями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нічого не треба, нам і так добре, наплювать нам на вашу культуру". Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, із друкарями, з техніками — та з ким хочеш. "А на якого дідька мені ваша електрика? Я буду працювати, вугіль возити, а ви будете електрикою грітись?" Сором? Гріх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрібне. От вам рівність! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власні очі, коли вони вам іще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер — при повній свободі й без насильства? Що — пустеля, яма, смерть? Та вас усіх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж ні до чого тепер не здатні, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналізації, як тобі, синку, відомо, в твойому раю вже немає. Сміття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смітники, помийні ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось і погниємо всі в раю. Ну, і що ж ти собі думаєш? Всі ваші "експлуатовані", всі ці "пролетарі" ані пальцем не хотіли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю — аж тоді милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричі прокляті, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевільні, куди тебе засадили розумні люди, що передбачали все це страхіття. Так, так, сину!

Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе від тіней каганця лице батька, але мати обурено, гнівно підводиться й повертається всім тілом до чоловіка.

— Батьку! Що ти кажеш?!

— А що ж мені казати йому, цьому "спасителеві" нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Тріумфальну зустріч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотів? На установи бога повстав? Порядок змінити запотів?

Батько теж підводиться і, весь уже горячи нестримним палом крові, грізно, хижо перехиляється до сина.

— Слави тобі? Зустрічі? Пам'ятника? От тобі пам'ятник маєш: розбій, грабіж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звіряче життя. От твоя слава! Радій?

Ганс Штор повертається й виходить до кухні, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.

Нагорі грає графиня. Звуки старого світу: дивні, чаруючо-грацюзні, такі неймовірні серед темного мовчання.

Мати підходить до доктора Рудольфа, сідає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потішаюче, вічне, материнське, яке говоритиме мати й тоді, як лишиться на замерзлій зморщеній планеті хоч один син і одна мати.

А доктор Рудольф уже не слухає ні її, ні батькового бурмотіння в кухні, ні звуків рояля нагорі — невже ж вона не примде прати далі? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?

Можливо. Чому ні? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?

Доктор Рудольф цілує матері руку й підводиться. Він утомився й піде вже до себе.

Мати не затримує його. Вона тільки наливає в тарілочку топленого сала, встромляє гнотик і запалює каганець.

— Оце, Руді, неси тихенько під пальтом, щоб не погасла. Ні свічки, ні сірників не можу тобі дати — нема.

Руді бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторії в кишеню й помалу виходить надвір.

Вітру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад — усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне віяло сяйна над Берліном. З дитинства, з перших кроків доктора Рудольфа по аемлі воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. І от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полі, як десь у безлюдній холодній пустелі.

Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцінної жовтенької квіточки, що так смердюче пахне з під пальто. Отак десятки тисяч літ тому брела людина від чужої печери до своєї, позичивши вогню.

Скреготить зубами замок дверей. Ніжно и солодко попахуе чужим духом із лабораторії.

Доктор Рудольф поспіхом ставить каганець на стіл і оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, ніде ні забутої читаної книжки, ні квіточки, ні шпильки — нічого-нічого. Тільки цей ніжний теплий запах.

Кліпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторії, жовто й тьмяно виринають із неї блиски апаратів і знову поринають.

Ніякісінького, ні найменшого сліду її перебування тут!

Доктор Рудольф підходить до вікна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовірна тиша Із сяйвом помер і вічний, невпинний, глухий гуркіт Берліна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, німа сажа.

Доктор Рудольф зачиняє вікно, сідає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, і стомлено опирає голову на руку.

Каганець із усієї сили самовіддано бореться із тьмою, що хвилями суне на нього з усіх боків, одмахується, тріщить, кліпає, кличе на поміч, а доктор Рудольф непорушне, заціпеніло сидить і нічого не бачить.

***

Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвісився між деревами саду й сушиться під дощем.

Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергії, і час од часу висуває шухляду ні, ще нема як слід червонявої фіалковості.

А після сніданку йде до будинку. Сл