Сонячна машина - Винниченко Володимир

з перекинувся — і людство гепнуло з царства конечності в царство свободи.

— Х-хе!

— Одначе!

— Умгу! Дякуємо красненько!

Шпіндлер зручніш складає ноги по-турецькому.

— Так, мої істоти, в царство свободи. Ваші посмішки й вигуки, не забарвлені захватом, доказують тільки те, що процес гепання був не зовсім повільний, і ваша психіка ще не зовсім приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогі cпiвicтоти?

— От власне!

Шпіндлер поправляє окуляри й строго по черзі обводить чекаючі обличчя, немов перевіряючи самого себе.

— Моя гіпотеза щодо цього, мої любі співістоти, здається вашим мозкам, ще не зовсім звільненим од людського способу думання, трохи... сміливою. Одначе я берусь довести її математично.

— Будь ласка! Тільки швидше.

— Швидкість не завсігди ознака істини. Отже, моя гіпотеза проста й ясна! наш теперішній стан є стан... богів. Ми стали богами, мої істоти! Дозвольте поздоровити вас!

Шпіндлер поважно й серйозно хитає всім голівкою.

— І вас також!

— Бр-раво, Шпіндлере!

— Дякуємо!

— Геніальна гіпотеза!

Але Шпіндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гіпотези. Він підносить руку й просить уваги.

— Панове, ваші надмірно веселі вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсім перейшли з одного стану в другий. Але що ви — боги, то вигукуйте — не вигукуйте, а це так. І я серйозно, цілком серйозно, панове, вам повторяю, що ми — боги. Без ніяких жартів і дотепів.

— Шпіндлерчику, ради бога, не лякайте!

— Богам, колего, не личить лякатися, і постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нічого, як виявляється, в божеському стані немає. Мої панове, ви зволите все ж таки сміятися. Я ж вам без сміху ще раз заявляю, що наш стан інакше, як станом богів, визначити неможливо. І я це вам зараз математично доведу.

— О, будь ласка!

— Зараз. Прошу уваги.

Кудлатий пудель у позі Будди на мент приплющує очі й зараз же розплющує їх. І знову доктор Рудольф не знає, чи жартує він, чи серйозно говорить, і коли жартує, то з кого.

— Як вам відомо, мої дорогі співістоти, речі найкраще пізнавати з порівняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порівняння між богами, людьми й нами. Візьмімо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма існування в цілій історії людства була така необхідна, як кругла лінія лисини бога Гана. Людина — громадська тварина, так читали ми в усіх підручниках природознавства. Держава, класи, партії, уряди, ліги, товариства — все це необхідні вияви цієї форми буття людини. Тепер я вас питаю чи чули ни коли-небудь про існування держав, парламентів, партій, товариств і яких-будь організацій у богів? Та сама думка про це вважалася в людей за глум і образу релігії. І тепер питання, є в нас держава, партії, парламенти чи які-небудь організації? Я сподіваюсь, ніхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському станові й не буде насилувати дійсність. У нас громади немає. Ми — істоти безгромадські, бездержавні, безкласові, безпартійні. Отже, ми — боги. Візьмімо тепер другу рису. Як відомо з пам'яток старовини, в істот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамниці, бюро, гроші, векселі, акції й маса всяких інших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богів коли-небудь було що-небудь подібне? Ні в одного авторитета, досконально знайомого із звичаями богів, ви не зустрінете ніякого натяку на господарство. Коли ще міг би бути який-небудь сумнів щодо акцій і ренти, то щодо фабрик і майстерень ніякого сумніву бути не може. Характеристична ознака богів! нічого не робити й годуватись нектарами чи амброзіями. І тепер прошу вас кинути погляд на наш стан чи не повна аналогія із станом богів? Включно до нектару — сонячного хліба? Ні? Чекайте, панове! Візьміть ви ще одну найхарактеристичнішу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що все світорозуміння людей вічно й скрізь, усіма віками, по всій планеті стояло під знаком етичного дуалізму — добра й зла, святості й гріха. Для боротьби з гріхом у них існували навіть цілі організації фахівців — жерці, ченці, армії спасіння, професори теології й таке інше: так само, як були цілі організації професійних грішників — проститутки, злодії, депутати. Все життя цих істот було густо обтикане заповідями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, поліціями. Все це мало захищати людство від злочинств і гріха. Порівняйте ж тепер із богами ні гріхів, ні злочинств, отже, ні судів, ні поліцій, ні тюрем у них ніколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдіть мені не то що в Берліні, а в усій Європі чи Америці хоч одного арештованого, хоч одного поліціянта, хоч одну проститутку, злодія чи депутата. Будь ласка! А потім: усі протиріччя й контрасти людей, як, наприклад, владність і підлеглість, зневага й підлесливість, гордість і пониження, нахабство й скромність, честолюбність і відреченість, шикування й злидні, обман і простодушність і тисячі всяких моральних станів і різниць, тисячі причин страждання — все це нам цілком чуже. Ні злочинств, ні чеснот ми не знаємо. Етичний дуалізм людей нам абсолютно ні до чого. Ми стоїмо по той бік добра й зла. Що таке гріх? Ми не розуміємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотів би я вас запитати, мої дорогі колеги? Бої для нас став цілком зайвий. І молитва, і бог, і релігія були потрібні людям, бо в них був гріх. Але в богів немає ні гріхів, ні молитов, ні релігії. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такі?

— Свині!

Відповідь Гана така меланхолійно поважна, така спокійно переконана, точна й несподівана, що боги, як петарди, вибухають реготом.

Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бік Гана крізь розбиті окуляри. А Ган сумно хитає кому головою і твердо витримує погляд.

Доктор Рудольф, також із увічливості посміхнувціись, дозволяє собі все ж таки спитати пана Шпіндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан і чи не можна б його якось трощки змінити.

Пан Шпіндлер, заплющивши очі, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стільки, скільки існуватиме на землі істота, що колись називалася людиною. Він не бачить тих сил, які могли б змінити його. Ніяких, нізвідки — ні зсередини, ні зокола. Деякі наївні люди (а таких багато серед колишніх інаракістів, комуністів, соціалістів та навіть анархістів) пробували змінити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совісті, гідності, культурності й тому подібних старих речей. Розуміється, їхні спроби не мали ніякісінького успіху. Помилка цих наївних істот у тому, що вони змішують сучасну істоту з колишньою людиною, приписуючи їй і совість, і гідність, і культурність, не розуміючи, що це — категорії минулої епохи, витвір минулих економічних відносин. У сучасної істоти...

Але тут Шпіндлер мусить замовкнути: десь чути глухий і сильний стукіт у двері. Всі обличчя моментально з зовсім іншим виразом — серйозним, діловим і напруженим — повертаються в бік грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богів по зайві подушки й одежу?

Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.

— Панове, до зброї! Дами, прошу відпустити ваших кавалерів. Пане черговий, прошу піти до дверей.

Пан черговий, цебто бог Шпіндлер, підводиться й слухняно виходить із кімнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно відриваються від дам і беруться до зброї: витягають із кишень револьвери й оглядають їх.

Глухе буботіння за дверима холу. Грюкіт. Повільні кроки.

Черговий вертається з кувертою в руці й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчі.

— Мої дорогі істоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якісь наївні надприродні реакційні сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папір, чорнило, адреса, — все, як було колись у людей. Ще більше: істота, подібна до нас, принесла цього листа й не вимагала виміну за нього — ні подушки, ні кожуха, навіть хустки Спитала тільки, чи тут такий і такий, оддала листа, ввічливо вклонилась і пішла.

— Але кому ж лист? Кому?

— Лист по-старинному адресований: "Панові Максові Шторові" .Письмо, скільки я собі пригадую письмо людей, належить людині жіночого полу.

Макс здивовано й швидко підходить до Шпіндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всі пильно слідкують за ним і всі бачать, як смуглявість його вкривається гарячою темністю, коли тільки він прочитує адресу.

Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсівну, яка зараз же байдуже відвертається від Макса. Труда ж, навпаки, не зводить із нього чекаючих, похмурених очей.

Лист, видно, зовсім коротенький — два-три речення й кінець. Але Макс хмарніє від них, в очах з'являється тривога, в руках поспішність — зовсім не божі прикмети.

— Я, панове, мушу зараз же йти. Руді, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зі мною?

Труда бере доктора Рудольфа під руку й суворо заявляє, що Руді нікуди не піде. Коли Макс такий неделікатний, що може ради якогось там листа покинути Руді, то в інших цього немає. Руді лишиться тут і нікого чекати не буде. Макс може собі йти куди хоче.

Але Макс такий неделікатний, що навіть не дослухує Труди до кінця, навіть не прощається з Руді й швидко виходить із зали.

Ган запихає револьвер у кишеню і спідлоба зиркає на Шпіндлера.

— Хм! Хотів би я знати, чи личить богам із такою поспішністю бігати на любовні побачення? Як ви гадаєте, боже Шпіндлере? Га?

Але богові Шліндлерові не дають одповісти: панна Вайсівна рішуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годі нікчемних дебатів і філософій! Танцювати! Це — найрозумні ше, що можна робити.

— Шпіндлере, гранте! Маленьку біскаю!

Шпіндлер слухняно сідає за рояль. Гойдливі, цинічно без журні звуки підхоплюють тіла, крутять їх по залі, відбиваються в томких вихилясах плечей, задів, ніг Труду відривають од доктора Рудольфа, і він тихенько забивається в куток.

Як чудно и моторошно! вони вже не відчувають жаху свого становища. Вони подібні до людей, засуджених на смерть і звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалість до нього їм абсолютно не цікаве все, що вони лишили там, за стінами тюрми, але вони говорять про це тільки з жалю до нього, новака.

Танцюють! Інаракісти, соціалісти, буржуї, артисти, обнявшися, сплівшися в обіймах, перемішавшися в одну купу розгарячених чакоханих тіл, виконують функцію богів.

Задихавшись, поправляючи чорно сині розгойдані танцем кучері, підбігає Труда.

— Руді, тікаймо! Ходімте до мене. Я